есеїстика

Лави


Я ріс у ті часи, коли, згадуючи вірш Юрія Андруховича, у приміщенні церкви було відкрито вокзал. Тобто планетарій, як у київському храмі святого Олександра; або склад мінеральних добрив, якщо хтось потребував різноманітності чи належав до іншої конфесії; або ж, найчастіше, храм стояв похмурою руїною, без вікон, без дверей, з матюками на стінах замість розписів і битими пляшками з-під дешевого портвейну замість вітражів.
Святу Месу тут правив вітер, замість міністрантів були бездомні пси. Високо в темно-синьому небі палали золоті свічки зірок, постаті верб неподалік нагадували про вівтар роботи Віта Ствоша у Маріяцькому костелі, який я побачу наживо через десять років. Слова «вітер» і «вівтар» досконало римувалися, а поетові більш нічого й не треба. У зруйнованих святинях слова Христа про прихід часу, коли поклоніння Отцеві здійснюватиметься у дусі й правді, набували зримої вірогідності явленого дива. Замість кадила плив дим сигарет, у саду монастиря замість босих кармелітів були босі хіпі, з ними можна було пити вино і їсти хліб, сад можна було називати святим. Таким було убранство наших перших храмів, таким – причастя. А замість молитвоспівів – пісні Led Zeppelin та Pink Floyd. Такою була наша юна релігія, невчена і самопальна, бо ж священиків неможливо було знайти в ті часи, так само, як і Біблію або молитовника.

Повністю читати тут

Просушування зимових речей


Може, до осиротілих речей належать і пам’ятні дати в календарі – скажімо, дні народження наших померлих. Колись такі святкові, тепер вони зблякли й поменшали, стали безпритульними посеред актуальних дат року, незримий друкар перестав мітити їх червоним кольором, кольором серця. Числа тихо сумують на вітрі часу, згадуючи неймовірні, барвисті дні, коли вони означали так багато, коли столи вкривалися білосніжними скатертинами, задерикувато кружляли вінілові платівки, видобуваючи на яв улюблені пісні нашої сім’ї, весело бринів кришталь, сяяло рубінове вино супроти сонця й ошатно вбрані ми хором співали «Многая літа» тим, чиї літа, як виявилося згодом, не були ні надто многими, ані аж такими вже благими. Кришталь той і досі стиха бринить, коли ми ходимо вітальнею, а от вина, у цілковитій відповідності до євангельської притчі, у нас немає. І звітрілі числа, замріяно дивлячись у далечінь минулого, нагадують нам, як увечері сім’я довго не хотіла обривати листок календаря: нехай не згасає цей день дорогою в екзистенційний Еммаус, нехай це народження, це весілля, це повернення з армії, це хрещення, це свято минущого життя ще хоч трохи побуде з нами, хай містичним фіолетовим світлом неопалимої свічки радості посвітить знаменна дата того часу, коли ми ще всі живі й усі разом. 

Читати повністю

Вулиця Василя Жданкіна


Зараз, коли я пишу ці рядки, Кременецька міська рада розглядає питання про присвоєння імені Василя Жданкіна одній з вулиць Кременця. Дуже хочу, щоб вони ухвалили це рішення. Хоча б з огляду на дивовижну колядку «Народився Бог на санях», яку створив Василь, і яка давно вже стала народною, бо ж співають її і діти малі, і ченці та церковні хори, і ми, грішні, і ангели в небі співають, дослухаючись до акомпанементу кобзи Жданкіна, якої тепер уже в нього не вкрадуть ні лихі люди, ані заздрісні демони. Текст повністю

Не відкидай мене, коли постаріюсь


Похилий вік – дивина не тільки для Юнґера. Інколи здається, що навіть цей день неможливо дожити до кінця, який уже там біблійний вік. Але одного знаменного дня з плетива мікротріщин, що ледь помітно, та наполегливо роками засновували знайоме обличчя в дзеркалі, виринає невідомий лик: не той, ким ти був, а той, ким ти став. Це вже з ним доведеться звікувати решту життя. Від нього нікуди подітися. Віднині старість повсюдно й повсякчасно буде пов’язана з твоїм усталеним «я», стане твоєю невід’ємною складовою та зримим підсумком. У певному сенсі відтепер ти і є старістю, втіленою з поняття у феномен. Не абстрактною темою для роздумів або чужою, зазвичай байдужою й нудною проблемою з пересуванням і забуванням, а своєю й рідною кондицією – своєрідною, якщо можна так сказати. Скасувати віддзеркалення, вистрибнути з себе, відмолодитися неможливо за визначенням. «Невже це ти?» – з острахом і легкою гидливістю питає себе заплутана в тенетах зморщок душа, коли її застає громоподібне мовчання фатальної миті розминання з дотеперішніми уявленнями про власну ідентичність.

Текст повністю

Приватна історія опору


Коли ти прокидаєшся до життя в тоталітарній державі, сповнений сил, завзяття й бажання творити, то одного небуденного дня неодмінно мусиш помітити, що місця для тебе – отакого, який ти є, – законами й устроєм цієї держави не передбачено.
Ба більше, саме таких, як ти, вона прагне витіснити з усіх полів, де можлива самореалізація, випхати на якомога віддаленіші суспільні маргінеси і якщо не ліквідувати, що вона охоче робила за тридцять літ до твого народження, то принаймні ізолювати, заручившись добре організованим остракізмом відповідно обробленої громадської думки.

Ясно, що така життєва увертюра тобі не зовсім до смаку. «Краще б тебе взагалі не було на цьому, нашому світі», – міркує держава, яку князь світу цього й заснував. У погляді, яким дивиться на тебе класний керівник, запеклий комуніст, що самозабутньо горлає «Інтернаціонал» на урочистостях, присвячених дню народження Леніна і Великій жовтневій соціалістичній революції, неприхована огида плавно переходить у невдавану ненависть. Ти вже знаєш, що першим революціонером був Сатана, який намагався похитнути життєвий лад, заснований Богом. Знаєш також, що першим контрреволюціонером став Ісус Христос, який Своєю смертю порятував усе людство від демонічних сил і влад, тоталітарних зокрема. Тому відмовляєшся співати «Інтернаціонал» і йдеш чинити контрреволюцію.

Читати текст повністю