За вікном негода, час від часу дощ. Похмуро й незатишно. Через два дні виповнюється – страшно сказати – 45 років, відколи мене забрали до війська. Пам’ятаю, що перед тим я завжди дивувався своєму батькові, адже він з року в рік не забував згадати день, коли до армії забрали його. Тепер не дивуюся. Чимало моїх доармійських знайомих і друзів стверджували, що в армії я неймовірно змінився, а дехто взагалі казав, що мене там підмінили.

Так, змінився, ні, не підмінили. Просто завдяки тим, часто понад звичайну людську силу випробуванням і злигодням мені вдалося відчути, хто я є насправді. Таких речей не навчать жодні, хай там які мудрі, книги. Тільки через хронічну невиспаність, бійки з кровопролиттям, через ретельну зосередженість на виконанні справжнього, а не уявного бойового завдання, через виснажливий тривалий біг по випаленому степу, через надмір не-свого можна себе несправжнього подолати, а справжнього – пригадати, створити і відтворити, намагаючись звідтоді втілювати власний ідентифікаційний образ усе подальше життя. Власний. Не їхній.

Через роки виявилося, що бій був не з Китаєм і не з Іраном, навіть не з СРСР. Воювати довелося з власними привидами – зі страхом насамперед, але також із м’якістю, ліричністю і всепрощенням. Дехто не витримав тоді такої війни – і привиди перемогли. А для декого вона затяглася на все життя.

З думкою про хлопців, які зараз захищають нас усіх, і часто гинуть, захищаючи.

Я не спав цілу ніч, дощ на місто падав І пливли за вікном одинокі авта. Ти пішла, але був голос твій зі мною, Він казав, що усім хочеться любові, Він казав, що усім хочеться любові. Приспів: Я забув де я був, але дощ нагадав І текла по вікну кров чужа і руда. Передай туди крапельку води, | Запали свічу тоненьку, хай померехтить. | (2) Тільки тим, хто бував на далеких войнах Ці слова про любов мало що говорять. Ти повір нам усім хочеться одного: Щоби дощ не стихав безконечно довго, Щоби дощ не стихав безконечно довго… Приспів.