Розпочиналася нова, комп’ютерна і інтернетна епоха. Як пояснив мені усміхнений редактор часопису «Критика», де я публікував оригінальні й перекладні літературно-критичні статті, нас таких залишилося двоє на всю Україну – Вадим Скуратівський і я. Таких – цебто авторів, які вперто відмовлялися від комп’ютера, віддаючи перевагу незрадливій друкарській машинці. Для редакції наш консерватизм ставав дедалі обтяжливішим, бо комусь із співробітників потім все одно доводилось перенабирати наші тексти. Але це була тільки одна половина проблеми. Друга полягала в тому, що, не маючи електронної пошти і (цілком резонно, слід зауважити) не довіряючи доблесній Укрпошті, яка протягом багатьох років моєї творчої роботи погубила безліч бандеролей і ділових листів, я доправляв свої тексти до «Критики» вповні дідівським способом, тобто самотужки. Звичайно, задля цього я не запрягав коня і не рихтував сани, а просто сідав уранці до електрички, в обід привозив рукопис до Києва, забирав гонорар за попередню публікацію, їхав на оптовий ринок біля вокзалу, де поповнював запас чаю, і ввечері повертався додому. Така логістика вповні задовольняла мою палку любов до неквапливості та зосередженого читання в електричках, однак для редакції вона була надто неефективною і вкрай повільною як на реалії XXI століття, що саме насувалося з-за обрію. Я з сумом розумів, що комп’ютер незабаром таки доведеться купувати.

Як виявилося згодом, це була моя остання поїздка до «Критики» з не пам’ятаю вже яким текстом (наступну статтю я набрав у Word і надіслав до редакції електронною поштою). Електричка прибула переповненою, однак мені дивом вдалося сісти на улюбленому місці біля вікна і розгорнути «Пролегомени до історії поняття часу» Гайдеґґера. Читав я довго, аж доки отямився десь під Броварами від того, що електричка підозріло довго стоїть. Стояла вона вже дві години, через якусь аварію на колії. Я зрозумів, що катастрофічно спізнився до редакції, і мене там навряд чи хтось чекатиме після закінчення робочого дня. Потім дістав з сумки пиріжки, які мама завжди пекла в дорогу, і заходився підобідувати. Коли рука сягнула по третій пиріжок, я відчув на собі чийсь погляд і підвів очі.

То був бездомний чоловік, уже досить старий, дуже бідно вбраний. Поринаючи перед цим дедалі глибше в сон гайдеґґерівської мови, я краєм вуха все ж чув, як він відповідає на розпити жінки з сусіднього сидіння, пояснюючи, що добирається до монастиря під Києвом, де опікуються бездомними, дають їм попоїсти, помитися і перепочити якийсь день від злигоднів безпритульного життя. Чоловік сковтнув слину і таки примусив себе відвести голодний погляд від моєї руки з пиріжком. Він повернувся до вікна і тоскно став дивитися на мерехтіння краєвидів, бо наша електричка нарешті зрушила з місця.

Я не належу до надто сором’язливих людей, хоч і безсоромним мене теж навряд чи можна назвати. Першим моїм порухом було простягнути чоловікові пиріжок, щоб він потамував цілком очевидний голод. На цьому все би й закінчилося, я забув би цю історію, як забув сотні інших і вже не розповідав би її вам сьогодні. Але я, не знаю чому, спаленів від сорому. Сором полягав у тому, що я не вмію подавати їжу як милостиню, непрямим чином вказуючи на безкрайню знедоленість людини, позбавленої фундаментальних для людської кондиції речей – їжі і даху над головою. Я би не замислюючись віддав цьому старому весь зароблений гонорар – у моїй бурхливій біографії траплялися ще й не такі вияви великодушності – але подати йому милостиню їжею чомусь виявилося понад мої скромні моральні сили. Вся електричка прикипіла поглядами до пиріжка в моїй руці, німо запитуючи – дасть чи не дасть, бути чи не бути, хто винен і що робити. Ненавидячи себе від волосся на тім’ї до кінчиків нігтів на ногах, я запхав пиріжок назад до сумки.

Жодна дорога не буває безкінечною. Ми прибули на вокзал, я загубив старого бідняка в натовпі і більше ніколи не зустрічав його. В редакції часопису, на превеликий подив, усе ще чекала на мене одна з редакторок, яка забрала мій текст і вручила належний гонорар. Повертаючись додому, я, замість того, щоб накупити собі чаю про запас, сипав гроші до кружок, паперових стаканів і долонь усіх жебраків, які тільки траплялися дорогою, однак це чомусь не піднімало настрою і не проганяло нелюдської туги, екзистенційної туги, що стосувалася нашої жалюгідності і слабкості перед найтихішим на світі викликом, смиренним запитом, мовчазним проханням голодних очей. Ще ніколи в житті я не почував себе настільки мізерним і нікчемним, настільки приниженим, як того дня, коли посоромився поділитися з нещасним шматком пиріжка.

З нещасним? А що, коли це був Отой, наймогутніший з могутніх, володар над володарями, який каже: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти… те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт 25, 41-45).

Зима зараз надходить, дедалі суворіша, дедалі холодніша й немилосердніша. Зимна зима зимує повсюди, як, мабуть, міг би сказати Гайдеґґер. Вони стоять на перехрестях і в підземних переходах, під церквами і на вокзалах, з відчаєм простягнувши до нас порожні свої долоні. Не відводьте очей, як двадцять років тому відвів їх я. Не соромтеся бути людьми. Витримайте цей беззвучний іспит долі належним чином, допоможіть найменшим братам і сестрам Бога хто чим зуміє.

– Напиши щось життєствердне, – радить дружина. – Навіть крізь товщі бетону проростає зелена трава…

Учора на світанку по Києву та інших українських містах ударили “кинджалами” та іншими знаряддями смерті. Повітря немилосердно смердить горілим залізом, чадом спалених вулиць та багатоповерхівок. Цей чад від початку війни чітко асоціюється з ворожим російським духом. Росія смердить смертю. Росія сама – смерть. Написати під час її смертоносних атак щось життєствердне – ще той квест, але я спробую.

Можна помріяти про те, що буде через десять років, коли агресивної, хижої країни-сусідки вже не існуватиме в тому вигляді, в якому її знають сьогодні.

Ми залікуємо свої рани. Відбудуємо зруйновані вщент міста і села. Розмінуємо сотні кілометрів. Ми вступимо до Європейського Союзу та до НАТО. Жодні кремлівські диктатори, хоч би якою велетенською була вавка в їхніх головах, не зважаться тоді навіть погрозливо дивитись у бік України, вже не кажучи про те, щоб спрямовувати сюди ракети.

Яке це буде щастя, коли в українському небі знову з’являться пасажирські літаки! Торік, коли ми приїхали на стипендію до Польщі, я вранці вийшов на обов’язкову пробіжку – і застиг, заціпеніло спостерігаючи за велетенським “боїнґом”, що, ревучи, пролітав над головою. “Винищувач? Ні, завеликий. Бомбардувальник?” Тільки після цих панічних припущень до мене дійшло, що на світі бувають ще й пасажирські літаки.

Ми сядемо, кохана, в один з отаких миролюбних літаків і полетимо мандрувати вільним білим світом. До Японії та до Сполучених Штатів, до кожної з тих країн, імена яких ми записали у красивий зошит мрій, подарований владикою Борисом Ґудзяком на наше вінчання.

Зрозуміло, що в цьому гарному зошиті не знайдеться місця для назви проклятої людоїдської країни, яка завдала стільки горя нам та іншим сусідам. До пекла на екскурсії не літають. Ім’я відомо кого не вимовляють уголос.

А потім ми знову босоніж підемо до моря! Уявляєш, яке це щастя буде, коли ми знову побачимо наше море, з веселими драконами, які катають дітвору, з чайками, яких ти пригощаєш пахлавою, море безкрає і приязне, як велетенський доброзичливий звір. Це море не буде чорним, ні, воно буде смарагдовим, світлим і усміхненим. Може, цього разу я навіть дістану з його дна мушлю з велетенською перлиною для тебе. І, може, ми навіть знову поселимося у тому самому готелі “Жуль Верн”. Так, я знаю, що його розбомбили російські нелюди. Але за десять років можна багато чого відбудувати – і міст через Затоку, і “Жуль Верн”, і “Золотого Лева” також…

Читати повністю

Коли є дві новини, хороша і погана, краще починати з поганої.

Ми добре пам’ятаємо, чим закінчуються справи, випускаючи з поля зору те, чим вони починаються. Тож коли дійде до хорошої новини, шок від поганої вже встигне влягтися…

Так і з цими підсумками чергового року війни, по-своєму макабричного, по-своєму доброго, року, який для мене розпочався бомбардуванням Києва російськими ракетами й тривалими та частими відключеннями електроенергії. Як рік зустрінеш, так і проведеш, згадував я, прислухаючись до вибухів у вузькому коридорчику між рятівних, кажуть, двох стін.

Вибухів потім справді не бракувало, і ракетних, і дронних, і метафоричних. На жаль, ми й досі не маємо (з невідомо чи поважних причин засекреченої) статистики щодо людських втрат на полях боїв із московською ордою. Однак, судячи з кількості похоронів загиблих воїнів навіть у невеличкому містечку, де живе моя мама, рахунок іде на тисячі. А це тисячі нових сиріт і вдів, поруйнованих доль і родин, страхітливі діаграми несправедливо заранніх смертей та, не в останню чергу, тисячі ненароджених українських дітей.

Ніколи не забуду сцени у відділі соціального захисту, мимовільним свідком якої став у лютому. Старший чоловік приїхав із далекого села, щоб отримати довідку для отримання допомоги. Відверто вороже налаштована чиновниця (переважно вони всі так налаштовані за замовчуванням) закотила істерику: у неї, мовляв, тисяча неопрацьованих паперів і сьогодні вона не зможе прийняти “дєдушку”. Чоловік, проте, виявився не в тім’я битий: “Не можеш прийняти? Щоб тебе Господь Бог прийняв, у мене син четвертий рік воює, хто мені допоможе?” Розкішне народне прокляття і, може, осудливі погляди нашої черги виявилися чудодійним ліком на бюрократичну безсердечність, чиновниця мовчки відклала свої папірці й за лічені хвилини оформила чоловіку довідку.

Але ж не можемо ми всі клясти на кожному кроці! У маршрутках, де водіїв починає ковбасити від одного погляду на посвідчення учасника бойових дій, у лікарнях, де поранені бійці змушені вистоювати в довжелезних чергах і не завжди отримують належну увагу та лікування; про військкомати краще взагалі не згадувати. Зрештою, кожен з читачів може з власного досвіду додати численні факти цинізму, брутальності, загального падіння культурного й етичного рівня у суспільстві.

Причому хай би йшлося про виживання, про захоплення рятівних шлюпок на приреченому “Титаніку”, це ще якось можна було б зрозуміти. Ні, йдеться про невитравлений спадок хамства радянських часів, що, як вірус, жив у народному організмі кілька десятиліть, а тепер, за сприятливих обставин анархії, безвідповідальності і корупції почав бурхливу руйнівну діяльність.

Читати повністю

З різних причин до альбому “Армія Світла” увійшли не всі написані в той час твори, зокрема пісня “Наречені вовків”, яку згодом почала виконувати львівська рок-група “Файно”. Пісня розпочинається словами: “Наші землі на Схід забирає пітьма; знову п’ять літ буде війна”. Хоча на заставці кліпу з цією піснею на YouTube стоїть присвята героям Майдану, проте мені йшлося про інших вовків – таких, як “Вовки Да Вінчі”, скажімо, або таких, як генерал-майор Хоренко, який після звільнення з посади Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ сказав: “Важко, бувши вожаком, покидати свою зграю. Та вовк може полювати й наодинці. Головне, що завжди є на кого, ворогів у нас вистачає”. У 2014 році війна таки розпочалася, і мене не раз відтоді запитували слухачі, хоча більше все-таки слухачки (очевидно, дружини, матері, сестри воїнів, які першими пішли в бій із російською нечистю), коли я написав цю пісню. Щоб вирахувати п’ять років. Щоб знати, скільки ще залишилося чекати. Я відповідав, називаючи точну дату написання пісні, у душі достеменно знаючи, що це жодна не відповідь. Бо насправді нас теж стосуються слова головного героя фільму “Перед дощем”, сказані про Балкани: “Війна – правило; мир – виняток”. Навіть якщо повномасштабна війна, яка розпочалася 2022 року, закінчиться у 2027, нема жодних гарантій та ілюзій, що вона не відновиться через рік-два.

Читати повністю

Уперше я почув ім’я польського есеїста і практика ідеї Кшиштофа Чижевського наприкінці 1990-х років, коли перекладав його тексти для часопису “Критика”. Вони мені відверто подобались
Є тексти, які перекладаєш просто тому, що тобі замовили переклад, а є ті, що будять думку, потребують повернення, спонукають до перечитування і діалогу – саме такими були есеї та статті Чижевського.  Важко було також не помітити перегуки наших доль, автора і перекладача. Свого часу Кшиштоф Чижевський працював актором у Осередку театральних практик “Ґардженіце”, здійснивши в цей період разом із колегами чимало подорожей по світу. У мене ж був відомий наприкінці 1980-х років львівський театр-студія “Не журись!”, спільно з яким мені теж поталанило скуштувати гастрольного хліба, виступаючи зі своїми піснями в Україні й поза її межами, насамперед перед осередками нашої діаспори.

У 1991 році Кшиштоф Чижевський  разом з деякими членами товариства “Arka” і товариства з Чарної Домбрувкі переселився до Сейн, де зініціював виникнення Осередку “Прикордоння – мистецтв, культур, народів” і став його директором. Того ж року я покинув Львів і “Не журись!”, та, взоруючись на американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо, започаткував більш ніж двадцятилітній період самітництва, ескапізму й зосередженої творчої праці.

Свого “Прикордоння” я, на жаль (чи на щастя), не створив, хоча був опосередковано причетний до створення мистецького артхутора Обирок. Це саме я вказав Леоніду Кантеру на покинутий хутір неподалік від мого рідного села, де можна було започаткувати самобутнє життя мистецької громади, і на перших порах їхнього поселення допомагав практичними порадами. Хтозна, якби не трагічна і вкрай передчасна загибель Кантера, цілком можливо, що Обирок міг би стати своєрідним відлунням Сейн (невипадково ж якогось року сюди прибула ціла орда місцевих і закордонних гіпі та інших неформалів, а художники, режисери та інші люди вільних професій разом з дітьми й сьогодні знаходять прихисток від націлених на Київ, Харків та інші українські міста російських ракет, як знаходять вони його, до речі, і в Красногруді Чижевського).

Читати повністю