Сердечно запрошую на презентацію моєї нової книги! Вона, між іншим, присвячена Богданці Матіяш, яка й модеруватиме цю небуденну подію.

Насправді ця війна триває вже не одну сотню літ. Війна з ордою, війна з мороком, який прокидається і розпочинає наступ тоді, коли ховається сонце
Вони вщент спалюють наші міста, руйнують і паплюжать святині, без найменшого жалю убивають і калічать безневинних, беззбройних беззахисних. Ми чинили й чинимо запеклий опір, намагаючись відстояти бодай клаптик рідної землі, врятувати бодай одну сім’ю, захистити хоча б один храм. Часом нам таки вдається дати їм відсіч, і тоді ворог, хижо огризаючись, повертається на свої болота. Але сили надто нерівні, і ми знову змушені відходити на захід, услід за сонцем, що заплющує очі, неспроможні бачити руйновище, понівечені тіла воїнів та їхніх жінок і дітей, відходити в ліси та гори, у підземні церкви та схрони, в еміграцію і розсіяння. Проте, коли минає період кривавого безчасу, ми повертаємося. Відбудовуємо столицю. Відбудовуємо мову. Відроджуємо народ. Саме тоді, коли ми вже збираємося зажити безжурним життям вільних хліборобів і гостинних господарів, пітьма знову роззявляє пащу. З пронизливим свистом летять російські ракети. Їдуть російські танки, розстрілюючи дітлахів, які вирішили голіруч загородити їм шлях. Марширують колони вишколених російських убивць, досвідчених катів і головорізів.

І ми знову беремося за зброю. Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду…

Думаю про це, стоячи у храмі, який є мовчазним свідком і учасником нескінченної війни зі злом, у Софійському соборі, серед дивовижно високих постатей на фресках, читаючи на їхніх просвітлених ликах любов і співчуття, бажання врятувати й захистити кожного з нас, мешканців вічного міста князів і гетьманів. Вони пам’ятають про те, що було протягом минулої тисячі років. Вони знають, що буде тут у наступному тисячолітті. Посеред собору Тарас Компаніченко і “Хорея Козацька” співають пісню на слова Василя Стуса, а мені пригадується один його віщий вірш: “Ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні”. Тарас у військовому однострої, ось, чергове втілення українського архетипу, воїна-співака, саме такий вигляд міг мати й такою могла бути манера співу в того козака, який їхав за Дунай, сказавши “прощай” коханій дівчині. Як не згину, то вернуся…

А далі стоять ікони. Це відкриття незвичайної, по-своєму драматичної виставки “Софійський деісис” (“деісис” у перекладі з грецької означає “моління”). Подружня пара, Олександр Клименко і Софія Атлантова, малювали їх на ящиках з-під боєприпасів, знайдених у Бородянці після відступу орди. Виставку присвячено загиблим бійцям зі 112-ї, 114-ї та 241-ї бригад територіальної оборони Київської області. Дерево подекуди пошкоджене й обгоріле, таке дерево говорить, і говорить чимало. З першого ж погляду стає зрозуміло, що це справжні ікони. Перед ними хочеться стати навколішки й молитися – за упокій наших загиблих хлопців, чиї імена зараз виразно проказує Клименко, а його дружина одразу ж видряпує їх, немов графіті, на іконному тлі. Святий Дмитре, моли Бога за Олександра… Андрія… Миколу… Костянтина…

Почувши власне ім’я, я мимоволі здригаюся. Це так, немовби потрапити на власні роковини.

Читати повністю

Ми з Іваном Малковичем презентуємо мою нову поетичну книжку “Срібне поле” у київській книгарні “Сенс”.
Мабуть, на жодній із моїх попередніх презентацій не було так багато молоді, як тут. Слухають вони чудово – уважно і вдумливо, гарно реагують на гумор. З такою доброзичливою аудиторією можна спілкуватися, не втомлюючись, годинами.

Тоненька, як свічка, дівчинка підводиться серед слухачів:

– В одному зі своїх текстів ви розповіли, як колись із друзями святкували майбутній день української незалежності. Троє натхненних юнаків серед непроглядного мороку радянської тоталітарної ночі. Що саме було найбільш неприйнятним для вас у тодішньому устрої? Що викликало ваш протест і обурення? Як ви збиралися боротися з потужною репресивною машиною комуністичної влади?

Авжеж, я пам’ятаю цей свій текст, опублікований на шпальтах “Еспресо”. Про те, як ми вірили, що Україні – бути, але років через п’ятдесят, бо надто могутній іще Радянський Союз, бо надто безальтернативна комуністична партія та її всюдисущий КГБ, бо наш тодішній народ надто затурканий і заляканий пропагандою, знекровлений репресіями та Голодомором…

І ніч ту добре пам’ятаю, і непроглядну пітьму за вікнами. Найтяжчим і найбільш неприйнятним, дівчинко, було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні. Що нам доведеться все життя тягнути на собі невиліковний первородний гріх народження в нелюдській системі, у Матриці, для якої ми від початку були винними в усьому, були злочинцями, гідними кари й нещадної експлуатації, а ще краще – страти.

Читати повністю