І тоді на допомогу прийшов дзен – не цей, поширений у соціальних мережах, схожий на м’яку іграшку, з якою затишно засинати, а жорсткий, незатишний і колючий, дзен, від якого неможливо не прокинутись. Це підйом із ліжка о четвертій ранку. Це чотирнадцять годин сидіння у медитації дзадзен щодня. І, відповідно, дикий біль у ногах та спині. Це відсутність ритуальних служб і співів, за які розум міг би схопитися як за знайомий та безпечний поручень. Це наполеглива і тривала фізична робота. (Як тут не згадати давнє християнське правило Laborare est orare – “Трудитися – це молитися”). І збирання милостині. І просвітлення, якщо поталанить. Але про це не треба говорити. І думати теж не треба: “Відкладіть убік роботу вашого інтелекту, волі та свідомості. Перестаньте розглядати речі за допомогою пам’яті, уяви та споглядання. Не намагайтеся стати Буддою“.
Не можна виключати того, що завтра ми можемо зазнати поразки, що навесні Кремль розпочне широкомасштабний наступ в Україні і, за недостатньої підтримки Києва з боку Заходу, розгромить українську армію до червня 2024 року, як пише про це таблоїд Bild та й не він один. Завтра ми можемо втратити все, як втратила все сім’я Шохаку Окумури, священника, співзасновника дзенської громади в США, відомого перекладача творів Догена та Кошо Учіями на англійську. Чи ми достатньо готові бути мужніми аж настільки? Чи ми вже готові піти жебрати? Чи вистачить у нас сили відшукати власний сенс життя в разі російської перемоги? І що вирішать наші гроші, коли ми або наші діти стоятимуть над розстрільною ямою? І який дзен допоможе нам не накласти на себе руки? Чи не повинні ми замислитися над глибшими та справжнішими речами, ніж ті, про які день і ніч самозабутньо воркують безвідповідальні політикани та містифікатори? І чи не повинні ми замислитися вже сьогодні?
