У часі жорстокого руйнування моєї держави, коли щодня вчишся жити поруч із болем і смертю, я опинився між бюстів римських імператорів і серед відсторонених ликів раптом упізнав споріднену душу, Марка Аврелія. Він писав нотатки до самого себе в таборі на дунайському кордоні, під час війни і моровиці. Він знав, що таке тримати внутрішню цитадель, коли довкола валиться світ. Він так і помер там, загорнувшись у плащ і відвернувшись лицем до стінки похідного намету.

Помер? Ні, перейшов до безсмертя, у яке, щиро кажучи, не вірив.

З твору Платона. «Тож той, хто має високий розум, хто звик до роздумів і про всі часи, і про всі речі загалом — як ти гадаєш, чи може це смертне життя здаватися йому чимось важливим? Це неможливо, — відповів він. Тоді така людина і  смерть не вважатиме тяжким випробуванням? Ні, в жодному разі».
Марк Аврелій, Роздуми, 7/XXXV

Я стояв перед ним і пригадував давній свій вірш про втрачений Рим, про далекий рідний край, про заранні пошуки добірного народу і невитрачену ніжність до нього. Писаний в іншу пору, вірш раптом по-новому заговорив до мене і до теперішнього часу. Я посміхнувся і заспокоївся. Може, це найдієвіша форма розради: упізнати в незворушному камені погляд того, хто так само чекав на свою смерть, і не втратив мужності.

Бо ж хіба смерть – це не евакуаційний вихід у часі гаданої безвиході?

***

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку