Назву «Songe du vieil pelerin» я запозичив у Гейзінґи. В «Осені Середньовіччя» згадується однойменний алегоричний трактат Філіппа де Мезьєра, людини, яка наприкінці XIV століття, коли епоха лицарства вже догорала, марно мріяла про новий хрестовий похід. “Ех, – скрушно хитав головою перекладач з французької, Михайло Москаленко, коли моя поетична книжка вийшла в світ – хтось неправильно переклав тобі назву, бо в підзаголовку має бути «Сон старого пілігрима», а не “Пісня старого пілігрима”. Я пояснював йому, що в перекладеній “Осені Середньовіччя” ця назва зустрічається двічі – і один раз вона перекладена правильно, як “Сон…”, а другий – як “Пісня…” Мені, як виконавцеві авторських пісень назва “Пісня старого пілігрима” була ближчою (хоч і помилковою).

Говорити про великі речі пізнього часу, коли форми ще стоять, а життя з них вивітрюється. Коли в особистому житті Вона ще поруч – але вже не твоя. Коли ще є вишукані костюми і бальні черевички – але більше ніхто не танцює, бо всі музиканти пішли на війну. Таким настроєм сповнені чимало тодішніх пісень, а заразом і вся ця збірка віршів.


***
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить,
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш розплавлений метал.

(Songe du vieil pelerin – “Тирада 16”)

“Тирада 16”, яку ви читаєте, написана сорок осеней тому. У ній теж багато осені і старовини: забуті кімнати, давня ваза, давня рана, лілея в тонкій руці, раптовий Кранах серед підробок. Це простір, де хоча стіни зал можна міняти місцями, та це нічого не змінює насправді, тому що розлука з любов’ю юного літа бистрішає так стрімко, як ллється розплавлений метал, з якого колись віділлють холодні статуї майбутнього спогаду й відчуження; і процес цей незворотній.

Пізніше я не виправляв цього вірша і не вигладжував його. Нехай лишається таким, яким був – свідченням того, як ми вчимося говорити, спершу вдаючи когось іншого. Будучи молодими, граємо старих пілігримів. Старіючи – ностальгійно перечитуємо невправні юнацькі вірші, наче вдруге проживаємо давно побачений, безповоротний сон.