Kostyantyn Moskalets
Översättning Lev Hrytsyuk och Bodil Zalesky

Amor fati

Jag tänker ofta på varför du är så ensam –
ditt öde är ju ett av de vackraste i världen
dessa ögon vaksamma, sorgsna –
varför finner ni ingen, bara speglar,
och i speglarna bara er själva och ert dubbla väsen,
knappt täckta av fulländningens flor,
av tidens dagg,
väntans rimfrost
klockans tålamod – vad
å vad skulle jag annars kalla dig?

Men kanske är det så det ska vara? Kanske
kommer du att dö i handflatan som en snöflinga
när någons värme förintar denna ensamhet?

Och kanske är denna ensamhet blott ett uttryck
för din oförklarliga varelse?

Och den kärlek som finner dig –
förgör den dig?

Jag älskar dig.

 

(Опубліковано в часописі 10TAL, присвяченому Україні)

Ориґінал:

 

AMOR FATI
Я часто думаю, чому ти так самотня, –
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, –
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
        інеєм чекання,
            терпінням дзвону – як іще,
о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п’янкої?

І та любов, яка тебе знайде –
тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Микола Зеров

Poor Yorick! У ласкавий листопад
В широкім шумнім вітровім пориві
Побачить очі тоскні та гнівливі,
Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад
В собі відчути пута утяжливі,
Знать, що чуття не здіймуться в припливі,
І буде все, що скажеш ти, невлад.

Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?
Чи винен ти, що ти уже не витязь,
Що твій пригодницький минувся вік;

Що в захваті таїться стільки суму,
А ввечері ти поринати звик
У хатню тишу і самотню думу.

10.07.1930

* * *

Все те — тріумф усталеного ладу:
Всякдень стрівати на річнім кругу
Безвладну руку, зачіску тугу
І господиню втомлену, нераду.

Так невідхильно повів листопаду
До нас приходить, і в свою чергу
Земля холоне у пухкім снігу
І висне наморозь на вітах саду.

О перша сивино осінніх днів!
Як тужить той, кому твій час наспів,
Мов біла провість життєвого спаду.

Звикай тепера на гіркій межі
Вбирати зблідлих обріїв принаду
І тішитись на радощі чужі.

25.12.1931

KOSMOS

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.

22.04.1931

* * *
Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий.
Пояснити його? Передати комусь? Чи продати,
підкорившись невільним засадам  свобідного ринку
у кривавому світлі Покрови, без тебе…

Це вагання перед народженням, спроба втиснути лад
у контекст осяйного хаóсу, дати правила хоті, потреба
научити слова бути знову твердими – як речі
у примарному світлі Покрови, у передзим’ї.

Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі,
що живе без мети, п’є вино насолод і страждань,
чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужить
на безлюдних вокзалах Дамаску, вночі…

у безлюдному серпні коли
зорі падають наче дощ
я кажу що ти живий мед
і пишу про це білий вірш

а ти дивишся у вікно
де тече мерехтливий лад
і розчісуєш перед сном
коси з посмішкою на вустах

і римується з вічністю мить
закарбована у рядках
довжелезна фермата життя
переповнює стільники

 

Kosmos

Зринає вiн, дзвiнкий i розмаїтий,
На шiстдесят земних коротких лiт
З грузького дна — латаття нiжний цвiт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тiшать нас озера, гори, квiти,
Роса, i теплий грiм, i шепiт вiт —
I людська творчiсть пiдiймає мiт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попiл сутiнних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А днi летять, як вiтер; рвуть стерно
I топлять нас. I бiлий цвiт латаття
Вертають на мулке i чорне дно.

22.04.1931

З циклу “Poor Yorick!”