Город майже повністю скопаний, мама посіяла чорнобривці й матіоли, висадила жоржини (красиве), залишилося посадити картоплю (корисне).

У перервах з роботою читаю стоїків – саме ця лектура здається найбільш відповідною у час війни, ураганного західного вітру і зламу дотеперішньої парадигми світоустрою.

«Не мрій про те, чого в тебе немає, а цінуй те, що є, і з вдячністю згадуй, як сильно ти б за цим сумував, якби не міг назвати його своїм», – спокійно каже мені останній імператор золотого віку Марк Аврелій.

26 квітня завжди було для мене особливим днем. Саме сьогодні народився Марк Аврелій, імператор-філософ, втілена мрія Платона.

І сьогодні ж таки день народження Миколи Зерова, мого найулюбленішого поета, який плекав для української мови несамовито гарний сон Еллади й Риму і був безжально знищений новітніми варварами у шкірянках…

LUCROSA

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно,
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
1921

 

  Рафаель Санті. Покладення до гробниці (1507)

Микола Зеров

Страсна П’ятниця

                    Благообразний  Іосиф…

Благообразний  муж  з  Арімафеї,
Поважний  радник,  учень  потайний,
Господню  плоть  повив  у  пелени
І  до  гробниці  положив  своєї.

І  от  під  чорне  сонце  Іудеї
Мене  провадять  невловимі  сни,
Хвилює  образів  наплив  рясний  —
Смутний  ексод  святої  епопеї.

Спустилась  ніч  на  Гефсиманський  сад,
Горби,  і  діл,  і  військовий  наряд  —
Все спить, все снить під синьою імлою,

І  в  синій  темряві, мов  ряд  примар,
Несуть  жінки  свій  вікопомний  дар:
Ливан  і  нард,  і  мірру,  і  алое.

1921

Отримав радісну звістку з Видавництва Старого Лева – перевидання “Келії Чайної Троянди” з’явилося друком, незабаром буде у книгарнях.
Хочу від усього серця подякувати Мар’яні Савці, Катерині Щадило, яка надзвичайно дбайливо опікувалася процесом перевидання, прислухаючись до моїх зауважень і побажань, звіряючи кожен крок на шляху до книжки; найкращій на світі редакторці і дружині, Богдані Матіяш, а також авторці елегантних і вишуканих ілюстрацій, Ользі Лисовській.

Якщо ти не знаєш, як жити далі, йди до своєї келії, замкнися там, і твоя келія навчить тебе усього.

Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…». І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному вже є все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти.

“Келія Чайної Троянди”, 17 листопада 1995 року

Микола Зеров

Poor Yorick! У ласкавий листопад
В широкім шумнім вітровім пориві
Побачить очі тоскні та гнівливі,
Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад
В собі відчути пута утяжливі,
Знать, що чуття не здіймуться в припливі,
І буде все, що скажеш ти, невлад.

Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?
Чи винен ти, що ти уже не витязь,
Що твій пригодницький минувся вік;

Що в захваті таїться стільки суму,
А ввечері ти поринати звик
У хатню тишу і самотню думу.

10.07.1930

* * *

Все те — тріумф усталеного ладу:
Всякдень стрівати на річнім кругу
Безвладну руку, зачіску тугу
І господиню втомлену, нераду.

Так невідхильно повів листопаду
До нас приходить, і в свою чергу
Земля холоне у пухкім снігу
І висне наморозь на вітах саду.

О перша сивино осінніх днів!
Як тужить той, кому твій час наспів,
Мов біла провість життєвого спаду.

Звикай тепера на гіркій межі
Вбирати зблідлих обріїв принаду
І тішитись на радощі чужі.

25.12.1931

KOSMOS

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.

22.04.1931