* * *
Слова і речі, вечір і сова,
Цитрина пахне, чай парує свіжий,
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні –
Немов душа, праюна і жива.
Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.
Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, –
Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.
Наблизилися впритул і стали два ненависні дні.
2 листопада, день, коли московські війська дотла спалили Батурин.
Після того України більше не було. Були тільки перевертні і холуї, маса німотного населення, викажчики, зрадники, стукачі… Були упокорені.
3 листопада, день коли комуністи розстріляли Миколу Зерова і багатьох інших інтелектуалів.
Похмурі, прокляті дні, переповнені пітьмою і свинцем, кров’ю і кривавим вогнем…
У жовтні ти відчуваєш наближення.
Бог віддаляється. Осінь уже вся тут.
Ігореві Римаруку
Різдвяна ніч, убогий ангел, ситі і байдужі пастухи, які розважаються переглядом еротичного фільму; до неможливості потворно перекладена Біблія, моторошні друкарські помилки, дика мова літургії. І все-таки він продовжує прилітати сюди; сюди також. І все-таки. Розмолені хлопчаки з розпашілими щічками і моцартівськими веселощами в очах; чемні, принишклі дівчатка у святкових строях; статечні господарі, перевтомлені господині, догасаючий народ. Чистий ангел співає у морозяному небі, дмухає у золоту сурму, ронить білі пера на засніжену землю і сльози його замерзають на льоту, — обдерті шати, ветхі Євангелії, вм’ятини на золотому інструменті. Вони більше не повірять, хлопчику; оці, отакі — не повірять, скільки б ти не старався, скільки б не перекидався через голову у височенній пітьмі безбожного неба. Після всього, що сталося, а найгірше — не сталося — тут, твоя вість не стосується їх. Треба було тут допомагати. Треба було тут втручатися. Треба було тут царювати — бідне, безпритульне дитя, якому так палко вірили діти і ті, хто не від світу цього, — упродовж двохтисячолітнього снігопаду. Бог не народжується протягом однієї ночі; Бог народжується протягом не одного життя.
Коли ти прокидаєшся до життя в тоталітарній державі, сповнений сил, завзяття й бажання творити, то одного небуденного дня неодмінно мусиш помітити, що місця для тебе – отакого, який ти є, – законами й устроєм цієї держави не передбачено.
Ба більше, саме таких, як ти, вона прагне витіснити з усіх полів, де можлива самореалізація, випхати на якомога віддаленіші суспільні маргінеси і якщо не ліквідувати, що вона охоче робила за тридцять літ до твого народження, то принаймні ізолювати, заручившись добре організованим остракізмом відповідно обробленої громадської думки.
Ясно, що така життєва увертюра тобі не зовсім до смаку. «Краще б тебе взагалі не було на цьому, нашому світі», – міркує держава, яку князь світу цього й заснував. У погляді, яким дивиться на тебе класний керівник, запеклий комуніст, що самозабутньо горлає «Інтернаціонал» на урочистостях, присвячених дню народження Леніна і Великій жовтневій соціалістичній революції, неприхована огида плавно переходить у невдавану ненависть. Ти вже знаєш, що першим революціонером був Сатана, який намагався похитнути життєвий лад, заснований Богом. Знаєш також, що першим контрреволюціонером став Ісус Христос, який Своєю смертю порятував усе людство від демонічних сил і влад, тоталітарних зокрема. Тому відмовляєшся співати «Інтернаціонал» і йдеш чинити контрреволюцію.
Читати текст повністю
Костянтин Москалець 