Коли є дві новини, хороша і погана, краще починати з поганої.

Ми добре пам’ятаємо, чим закінчуються справи, випускаючи з поля зору те, чим вони починаються. Тож коли дійде до хорошої новини, шок від поганої вже встигне влягтися…

Так і з цими підсумками чергового року війни, по-своєму макабричного, по-своєму доброго, року, який для мене розпочався бомбардуванням Києва російськими ракетами й тривалими та частими відключеннями електроенергії. Як рік зустрінеш, так і проведеш, згадував я, прислухаючись до вибухів у вузькому коридорчику між рятівних, кажуть, двох стін.

Вибухів потім справді не бракувало, і ракетних, і дронних, і метафоричних. На жаль, ми й досі не маємо (з невідомо чи поважних причин засекреченої) статистики щодо людських втрат на полях боїв із московською ордою. Однак, судячи з кількості похоронів загиблих воїнів навіть у невеличкому містечку, де живе моя мама, рахунок іде на тисячі. А це тисячі нових сиріт і вдів, поруйнованих доль і родин, страхітливі діаграми несправедливо заранніх смертей та, не в останню чергу, тисячі ненароджених українських дітей.

Ніколи не забуду сцени у відділі соціального захисту, мимовільним свідком якої став у лютому. Старший чоловік приїхав із далекого села, щоб отримати довідку для отримання допомоги. Відверто вороже налаштована чиновниця (переважно вони всі так налаштовані за замовчуванням) закотила істерику: у неї, мовляв, тисяча неопрацьованих паперів і сьогодні вона не зможе прийняти “дєдушку”. Чоловік, проте, виявився не в тім’я битий: “Не можеш прийняти? Щоб тебе Господь Бог прийняв, у мене син четвертий рік воює, хто мені допоможе?” Розкішне народне прокляття і, може, осудливі погляди нашої черги виявилися чудодійним ліком на бюрократичну безсердечність, чиновниця мовчки відклала свої папірці й за лічені хвилини оформила чоловіку довідку.

Але ж не можемо ми всі клясти на кожному кроці! У маршрутках, де водіїв починає ковбасити від одного погляду на посвідчення учасника бойових дій, у лікарнях, де поранені бійці змушені вистоювати в довжелезних чергах і не завжди отримують належну увагу та лікування; про військкомати краще взагалі не згадувати. Зрештою, кожен з читачів може з власного досвіду додати численні факти цинізму, брутальності, загального падіння культурного й етичного рівня у суспільстві.

Причому хай би йшлося про виживання, про захоплення рятівних шлюпок на приреченому “Титаніку”, це ще якось можна було б зрозуміти. Ні, йдеться про невитравлений спадок хамства радянських часів, що, як вірус, жив у народному організмі кілька десятиліть, а тепер, за сприятливих обставин анархії, безвідповідальності і корупції почав бурхливу руйнівну діяльність.

Читати повністю

Друзі, якщо у вас вільний вечір найближчої п’ятниці, 29 вересня 2023 р., приходьте в ПЕН на спільні читання, які модеруватиме чудовий український критик і літературознавець Євгеній Стасіневич.

Ми з дружиною будемо читати тексти, збиратимемо кошти на потреби військових і просто набуватимемося разом, бо ж добре бути між людей, із якими добре.

Поширюйте інформацію про читання між своїх друзів і приходьте!

29 вересня, 18.30, м. Київ, вул. Лук’янівська, 14а.

А почнемо розмову з тексту, опублікованого в “Еспресо” на мій день народження, 23 лютого 2022 року. Наступного ранку пролунали перші вибухи і розпочалася війна з проклятою Богом і людьми Росією.

Квінтон не встиг закінчити упорядкування цієї книги, померши у віці 59 років від стенокардії і наслідків поранень, “Максими про війну” були опубліковані посмертно. Можливо кілька афоризмів із цієї книги підтримають декому бойовий дух у нелегкий час випробувань, утримавши від гарячкового пакування “тривожних чемоданчиків”. Тільки зі зброєю в руках захищаючи батьківщину можна довести – собі самому насамперед – що ви діамант, а не шлак.

Рене Квінтон:

Народи, які люблять війну, це народи чоловічої статі. Чоловіки, які втікають від війни – погані чоловіки.

Материнство – природний стан жінки; війна – природний стан чоловіків.

Душа сміливих глуха до заперечень тіла.

Неприборкана душа у прирученому тілі створює святого або героя.

Ви повинні бути ніжні з героями, навіть коли вони не мають рації. Поза боєм вони беззахисні.

Заперечення ворога: перший інстинкт хороброго.

Любов до важких ситуацій виникає з упевненості в їхньому переборенні.

Втома дискредитує.

Письменники, що займаються війною, підвищують голос; бійці – ніколи.

Ми любимо не для того, щоб насолоджуватись, а для того, щоб віддавати себе, дарувати себе, зрікатися, служити.

Окрім героя-воїна є й інші герої.

Виживеш ти на війні, чи помреш, не має значення. Є місії, які треба виконати.

Читати повністю

P. S. Принагідно висловлюю щиру подяку В’ячеславу Федченкову за відчутну фінансову підтримку мого блоґу; нехай ці гроші повернуться Вам сторицею, дорогий В’ячеславе!

Я вже не пригадую, коли створив свій блоґ https://moskalets.org/ на WordPress, але років десять йому вже є. За цей час мені не раз допомагали фінансово його утримувати (оплата домена, хостинґу, платні плаґіни тощо) мої найближчі друзі, зокрема, Віктор Морозов. Але не тільки вони. Хочу подякувати незнайомому чоловікові, Кальному Дмитру Віталійовичу за посильну допомогу, якою він підтримує ведення мого блоґа. У зв’язку з інфляцією ціни на домени теж підскочили, тож допомога ця вкрай своєчасна.
Дякую від усього серця, пане Дмитре!

1. Ходімо на пробіжку. Краще, коли до лісу або парку. Червоне, як мак, сонце встає, несучи добру новину. Завтра – настало! Воно пахне живицею. Ти біжиш, як колись, в армії, і з кожним кроком відновлюєш міцність та затятість. Нас так просто не візьмеш. Ми скинемо надмірну вагу. Ми припинимо нервове заїдання.

2. Слухаймо класику. Щосуботи після прибирання в домі настає година священного відпочинку. Я слухаю Баха. Або Бетговена. Часом – Моцарта. Ще – Гайдна. Багато кого я слухаю протягом цієї години, яка виводить із простору буденності й загрози у трансцендентний світ. Під час слухання класики не треба дивитися на монітор. Гортати нескінченну стрічку фейсбуку або інстаграму. Коли ти слухаєш класику, ти повинен слухати лише її. А очі краще взагалі приплющити. Так швидше визволишся від мальовидел, які на кожному кроці порозставляла Матриця. Так швидше прокинешся від кошмару війни.

3. Весілля ніхто не скасовував. Нещодавно нас із дружиною запросили на весілля. Там панував настільки веселий і безтурботний настрій створення нової сім’ї, що ми на кілька годин забули про війну. Її не було у цьому приязному світі! Саме таким він і повинен бути, світ, створений Богом, а не людьми, – у ньому панує мир. У ньому панує любов. Навіть наступного дня, коли ми прокинулися, на серці було легко. Ми були на святі! Життя все-таки триває. Підіть і привітайте молодих. Подаруйте їм білосніжні квіти. Многая літа! Нам своє робити.

4. Напишіть листа. Майже в кожного з нас позалишалися знайомі у країні, яка розпочала збройну агресію проти нашої Батьківщини. Напишіть їм листа. Поясніть, розкажіть, як це болить, коли гинуть діти та руйнуються будинки, руйнується все дотеперішнє життя. Можете побажати їм покаятися. Хоча я думаю, що там усі невиліковні й ця терапія нічим їм не зарадить. Але вона зарадить вам – виливши душу, ви станете легшими й чистішими. Напишіть їм, що ми не здамося. Напишіть так, як колись чудовий французький філософ Альбер Камю написав у листі колишньому німецькому другові: “Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ. Так, нам довелося піти за вами. Але наш важкий подвиг полягав у тому, щоб, ідучи за вами дорогою війни, не забути про щастя. І серед хаосу й насильства ми намагалися зберегти у серці пам’ять про мрійливе море, знайомий пагорб, усмішку дорогого обличчя. Щобільше, це була наша найкраща зброя, зброя, яку ми ніколи не складемо. Бо в той день, коли ми її втратимо, ми станемо такими ж мертвими, як і ви. Просто тепер ми знаємо: щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові”.

Читати повністю