…Через кілька років, у жнива, святий Конон скликає все наше кодло на вранішню політінформацію і засмучено каже, що сталося лихо. Бідна вдова з немовлям на руках ходила за женцями, колоски збирала. Тут, де не візьмись, вискочив із лісу велетенський вовк, вихопив у неї дитя з рук – і навтьоки. Може, вже й зжер досі. Женці бігли слідом, кричали, серпами кидали, але не наздогнали, злиняв. Отже, шукайте вовка, шукайте дитину, живу чи мертву, і не повертайтеся, доки не знайдете.

Блі-і-і-і-ін, ще тільки вовків у своєму розвеселому житті я й не ловив. Але доведеться.
 
Обернулися ми сіроманцями і побігли, ціла вовча зграя, летимо, як вітер, лапи до землі ледве торкаються, шерсть настовбурчилася на загривках, зуби ляскають, слина капає, очі неземним світлом палають. Добре бути вовком!

Скоро й на слід злодійський натрапили, тільки ж чуємо по запаху, що то не вовк, а вовчиця.  Прибігаємо до поваленого бурею дуба в хащах, а там під корінням – лігво, вона лапи натомлені поскладала, спить солодко, а хлопчик припав до її сосків, повних молока, смокче, плямкає, і явно перебуває на вершині безтурботного блаженства, анітрохи не побиваючись за своєю людською матір’ю.

Ми стали, як укопані, дихаємо, язики виваливши, дивимось.

Адигейович наважився, підходить ближче, ткнувся мордою їй у лапу, нюхає.

Вона розплющила очі і каже:
– Ви не вовки, ви демони. Від вас сіркою тхне, а не нашим шляхетним вовчим духом. Малого я вам не віддам. Позавчора мисливці забрали весь мій виводок, чотирьох ніжних вовченят. Цей буде моїм сином. Я його вигодую і він стане хоробрим полководцем, на знаменах його полків майорітиме моє зображення. А ти – здохни.

І як полосне іклами Адигейовича по горлянці! Він і покотився, кров’ю спливаючи. Якби не чорт сидів під вовчою шкурою, повернулися б ми вже без нього. Та й так навіки шрам глибокий на шиї лишився.

А вона схопилася на рівні, вибирає, кого наступного поцілувати. Красива така.

– Стоп, – кажу, – стоп, Сестро Вовчице. У нас і без тебе проблем вистачає. Ми прийшли не з власної волі. Ти ж знаєш святого Конона? Так от, він наказав знайти вас і привести до нього. Я розумію, яке в тебе велике горе, розумію, чому ти зважилася на цей крок. Прошу тебе, давай підемо до старого, розкажеш йому все сама, він розсудить справедливо цю справу, ти ж знаєш. Бо хто, як не він?

І ми всією зграєю стали перед святим Кононом.

– Знаєш, Сестро Вовчице, – сказав він, вислухавши, – я не можу дозволити тобі забрати цього малюка. У нього є власна жива мати, вона гірко ридає і побивається за ним. Вона навчить його людської мови, навчить славити Бога, ти ж цього не зможеш зробити. Давай не будемо примножувати зла, якого так багато у світі, давай не будемо чинити так само, як вчинили лихі мисливці. Ти повернеш матері сина, а я пошлю свої хлопців – святий кивнув на мене з Адонісовичем – вони знайдуть твоїх вовченят і принесуть тобі. Адику, мисливцям шкоди не чинити, бо я тебе знаю!

Якщо ж ти вже так дуже хочеш опікуватися цією людською дитиною, то можеш робити це. Вони страшенно бідно живуть, отже шматок доброї дичини на свято не завадить принести, Сестро Вовчице. Тільки людських телят, овець і гусей не чіпай!
Вона подумала трохи, потім лизнула хлопчика в щоку довгим червоним язиком, і в носа лизнула, і в губи, поклала немовля святому на коліна, поклонилася йому і рушила до свого лісу в Лікаонію.

Того ж дня ми в зубах принесли до її лігва чотирьох вовченят, живих, голодних і переляканих.

***
Чув я згодом, що бідна вдова, з якою сталася лиха пригода, відкрила невдовзі м’ясну крамничку, де успішно торгувала завжди свіжою дичиною. Вона стала однією з найбагатших жінок в окрузі, бо по м’ясо до неї приїздили і з єпископського двору, і від папи, і навіть від самого імператора. А хлопчик… а що хлопчик; він виріс, вивчився і пішов у поети, он як Верґілій, як Горацій, цілком почесне заняття, хоч не дуже й прибуткове. Ходи собі вільно, вірші складай, з Братом Вітром і Сестрами Зорями спілкуйся, мову квітів і птахів вивчай, а тоді перекладай їхні розповіді мовою, зрозумілою людям. Ну, поети всі такі, ви в курсі. Бо хто бодай раз покуштував вовчого молока, той, ясна річ, вовком хоч і не став, але й звичайною людиною вже не лишився, йому тоді тільки один шлях світить – у поети або в царі і герої.

(Костянтин Москалець, З новели “Неймовірна різдвяна історія”)