За вікном гойдається мокрий горіх і світить вивіска аптеки. Випадкові перехожі тіні, занесені в моє життя світлами невідомих причин. Всідаєшся зручніше, підгортаєш себе, збираєш докупи тіло, закинуте, наче той-таки довгоногий горіх, до кімнати буття. Вирушаєш у подорож собою. Там колись було багато вулиць і міст. Там листя сипалося на бруківку з шелестом, що нагадував шепіт ширококрилих звірів, навіки задивлених у ніжні безодні нескінченного падіння. І, прислухаючись до того шепоту, ти починав розпізнавати окремі слова, потім фрази, а далі цілі періоди і розділи нечуваних іще історій, сповнених запаморочливими сюжетами. Там було і про любов. І про смерть також. І про повільне старіння, в яке жоден з нас ніколи не вірив на початку сну життя. Адже ми були переконані, що помремо молодими і одним з найулюбленіших гасел було оце: «не вір нікому, хто має більше 30 років».

Що таке старіння, думали ми, ну, це таке згасання і оголення, от як дерева помалу темніють і оголюються восени, аж доки не почнуть нагадувати чорні ієрогліфи крику, з останнім відчаєм написані на безмовній блакиті листопадового неба. І, подумавши це, ми забували про подумане. Нам не судилося звідати ні згасання, ні всихання, ми помремо раніше, навіть не помремо: ми загинемо героїчною смертю, всі, як один. Старіння могло статися з ким-завгодно, тільки не з нами.

На вулиці лунають вибухи. Пошматоване тіло тиші розлітається навсібіч, наче зграя гайвороння. Кров тиші, м’ясо тиші, кінцівки тиші падають у сповільненому темпі на вулиці, засмічені пластиковими пляшками і обгортками від морозива. Люди тепер бояться виходити гуляти вечорами, як вони робили це – безстрашно – ще якихось двадцять років тому. Там, у пітьмі, на них чигає навіть не смерть; важко дати якесь однозначне іме́но тій незримій загрозі, яка вщерть заповнює колись такі безпечні провулки і повороти, брами і під’їзди будинків. Вона пов’язана зі смертю, та загроза, безперечно, але не прямим чином, а через розгалужені асоціації, через спазм, притаманний словам «садизм», або «безповоротність», або «за що?»

Поліція теж їх боїться. І тому співробітничає з ними. Надає конфіденційну інформацію. Завжди запізнюється приїхати на терміновий виклик. Ніколи не знаходить убивць і ґвалтівників, а якщо знаходить, то це, зазвичай, зовсім не ті, хто вбивав і ґвалтував насправді. Вона старанно запобігає нечисленним спробам самосуду. Вона сама наполовину складається з убивць і ґвалтівників, але про це небажано говорити вголос. Ось тому всі і мовчать, відмовившись від вечірніх прогулянок і від небезпечних питань та відповідей.

Це вторгнення відбулося на початку нового тисячоліття. Уночі, коли ніхто нічого не підозрював. Листя сипалося з дерев, а вони сипалися з тріщини між часами, добре закамуфльовані і озброєні. Приземлившись, вони заходили до найкращих будинків, розстрілювали мешканців цілими родинами, забирали їхній час і решту власності та поселялися там самі.

Це вторгнення. Тобто це старіння. Втім, все одно.