християнство

Проти ночі


Перша чверть XXI століття, колонізація Марса, штучний інтелект, меткі ракети і дрони…

Дрони, власне.

Сидимо без електрики (вкрай жорсткий графік відключень – 3 години зі світлом, 6 – без). І без води. Вже не кажучи про інші цуда науки та техніки. На щастя, є мобільний зв’язок і сякий-такий інтернет, завдяки чому була змога послухати трансляцію Святої Літургії (сьогодні – чудової) з Городка.

Читаю зі смартфона розмови з кардиналом Сарою (“The Day Is Now Far Spent”).

День уже похилився.

“Коли вони наблизилися до села, куди йшли, Ісус удав, що хоче простувати далі. Вони ж наполягали, кажучи: “Зостанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився.” І він увійшов, щоб зостатись”.

Залишайся з нами, Господи, бо настає вечір і вже день добігає кінця.

Залишайся з нами, коли огорне нас ніч муки і тривоги, ніч сумнівів і спокус, ніч убогості і поразки, ніч самотності,  ніч хвороби і страждання,  ніч гіркої смерті.

І Він увійшов, щоб зостатись.

Непереможні мученики


Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані…

Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.

Читати повністю

Приватна історія опору


Коли ти прокидаєшся до життя в тоталітарній державі, сповнений сил, завзяття й бажання творити, то одного небуденного дня неодмінно мусиш помітити, що місця для тебе – отакого, який ти є, – законами й устроєм цієї держави не передбачено.
Ба більше, саме таких, як ти, вона прагне витіснити з усіх полів, де можлива самореалізація, випхати на якомога віддаленіші суспільні маргінеси і якщо не ліквідувати, що вона охоче робила за тридцять літ до твого народження, то принаймні ізолювати, заручившись добре організованим остракізмом відповідно обробленої громадської думки.

Ясно, що така життєва увертюра тобі не зовсім до смаку. «Краще б тебе взагалі не було на цьому, нашому світі», – міркує держава, яку князь світу цього й заснував. У погляді, яким дивиться на тебе класний керівник, запеклий комуніст, що самозабутньо горлає «Інтернаціонал» на урочистостях, присвячених дню народження Леніна і Великій жовтневій соціалістичній революції, неприхована огида плавно переходить у невдавану ненависть. Ти вже знаєш, що першим революціонером був Сатана, який намагався похитнути життєвий лад, заснований Богом. Знаєш також, що першим контрреволюціонером став Ісус Христос, який Своєю смертю порятував усе людство від демонічних сил і влад, тоталітарних зокрема. Тому відмовляєшся співати «Інтернаціонал» і йдеш чинити контрреволюцію.

Читати текст повністю

Великий Піст


У сьогоднішньому світі панує така розв’язність і вседозволеність, що тільки одиниці можуть зрозуміти цінність утримання і самообмеження.

Але не втрачаймо надії. Можливо, слова Германа Гессе зі вступу до “Гри в бісер” таки виявляться пророчими:

Hermann-Hesse

 

“Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу уламків знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тоді на порозі того жахливого знецінення слова, що, спершу в найвужчому колі і в глибокій таємниці, викликало ту героїчно-аскетичну протилежну течію, яка незабаром вирвалася назовні могутнім потоком, започаткувавши нову духовну самодисципліну й духовну гідність”.

Перед Страстями


Вся справа в тому, що прірва ця – невигадана і людина дійсно смертна. Решта випливає звідси. Тому єдиним Богом, якому може повірити ця приречена людина, що все виразніше з кожним наступним століттям бачить власну кінечність, єдиним прийнятним Богом, який може зрозуміти отаку людину і допомогти їй не втратити Свою подобу, може бути тільки Бог, що страждає, Бог страстей. Олімпійські боги померли для людини через те, що не розуміли – і не відчували на собі – її страждань, не вірили в те, що їй боляче і не усвідомлювали всієї катастрофічності цього болю для свідомості. Христос залишається для нас живим тому, що зміг перейнятися нестерпним абсурдом, закодованим у смертному, вразливому тілі, яке одночасно є складовою свідомості. Я вірю в Розп’ятого Бога тому, що я страждаю, як свідомість, нерозлучна з тілом і підвладна всім його болячкам або втіхам. Я вірю Йому як Тому, Хто пережив аналогічний досвід, відтак, нам є про що говорити і мовчати разом. «Є про що», – свідчення присутності сенсу. А сенс – це перемога над абсурдом, так само, як лад є перемогою над хаосом.

Головне – не зупинятися, головне – рости далі, щоби встигнути розквітнути тут, перш ніж прийде смерть – тобто досягнути повноти віку Христового, а не залишатися химерними, недобрими, інфантильними покручами. Не зупинятися на тому щаблі, на якому ти знаходився вчора, з неперебореними страхами, комплексами тощо. І не замикатися в ілюзійну броню на позір пустотливої, а насправді невротичної іронічності, уникати химерних поз мови і поведінки, добре знаних кожному психіатрові та екзорцистові. Адже за всім цим блазнюванням стоїть недорозвиненість порожньої душі, страх перед буттям і ненависть до нього, бажання – нестерпне, солодке і гнітюче водночас – повернутися до безпечного материнського лона, до рятівного симбіозу, до блаженного паразитування з усією його нерозрізненістю, аморфністю і більш ніж послідовним релятивізмом. Страх перед другим народженням, перед буттям насправді, коли треба втілювати вибір і переборювати власну невикшталтуваність. Страх перед болем. Перед Страстями.

Мене все не залишає відчуття, що саме життя вчить, як не треба поводитися – і як поводитися слід, як тримати себе; вчить на найочевиднішому: на твоєму власному досвіді, на тому, в чому більше не можна сумніватися і що не можна висміювати. Коли в тобі прокидаються серйозність і шанобливість, коли безвідповідальна й несловна поведінка починає викликати огиду, коли ти розумієш, що веселе й безтурботне Різдво закінчується Страстями. Радість і надія – не надихають, бо вони самодостатні. Надихає Мука. На це звернув увагу польський есеїст Кшиштоф Ліпка, коли порівняв кількість творів старовинної музики, пов’язаної з Різдвом і Великоднем: «Справді, хоч різдвяних композицій широкого розмаху не бракує (наприклад, «Різдвяна ораторія» Баха), проте вирішальними для настрою свят Різдва Божого є короткі колядки, тоді як Великдень проходить зазвичай під знаком страсної музики. Відтак, можна було б зробити висновок, що Страсті і Відкуплення становлять для митців потужніше джерело натхнення, аніж радість і надія. Може, це й дивно, але так воно насправді і є. Численні пісні, мотети, кантати, органні варіації на теми колядок (т. зв. noëls) і ораторії, скомпоновані з нагоди Різдва Спасителя, поступаються не тільки виражальною силою, але й чисельністю музиці великодній, попросту неймовірно багатій. Одні лиш Страсті, з-поміж яких добре знаємо заледве кілька, рахуються, фактично, сотнями».

У чому ж полягає натхнення, дароване Страстями? У небуденній можливості перетворити смерть на життя, безстрашно ступивши до прірви, яка, як виявляється потім – над головою, а не під ногами. І вже в польоті зрозуміти позакалендарну істину, що окрім дня народження і дня смерті у людини є ще один – Великий – день.