історія літератури

Поезія і містика


Завжди, коли вперше виходжу надвір після тривалої хвороби, згадую ці слова Коліна Вілсона з “Поезії і містики”:

“Є певні переживання, під час яких ми відчуваємо те, що Г. К. Честертон назвав «абсурдною доброю новиною», раптове відчуття, що все добре, і що людська нездатність бачити це є чистою дурістю, свого роду сліпотою до кольору. Найчастіше це трапляється під час сексуального оргазму. Зі мною це часто трапляється тоді, коли я вперше відчуваю запах весни в повітрі. Це може статися, коли ви вирушаєте у відпустку або відпочиваєте в пабі, випиваючи ввечері перший келих. Це часто трапляється з людьми, які одужують після хвороби…”

Поезія сліпучих лютневих снігів, містика неймовірно ніжного блакитного відтінку неба, тепле золото гітари і ці спогади про давні читання та осяяння у білому місті стародавніх князів, яке ми покликані захистити і врятувати від орків.

Накликання майбутнього



Набирав «Вечірній мед» для книги, дійшов до слів, де вулицю Личаківську названо Личаківською, і згадав, що тоді, коли вони писалися, властиво, у 1989 році, та вулиця мала ім’я Леніна. А я жив поруч, на Сковороди. У ті роки навіть багато хто зі львів’ян не знав справжньої назви вулиці. Леніна — то й Леніна… Написати тоді цю — істинну — назву означало не тільки поновити розірваний зв’язок із традицією; це означало значно більше, це було накликанням майбутнього. На мою думку, саме в цьому й полягає суть кожного непідробного модернізму. Навіть тоді, коли вже все здається безповоротно втраченим, для нас іще залишається безсоння, під час якого можна шепотіти заборонені слова та викреслені з колективного свідомого назви. Хтозна, може, якраз цей шепіт, це безсоння… я згадую, що тепер вулиця Личаківська називається вулицею Личаківською — і мені стає добре.
(“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)

Сп’яніння від мови


Я й досі тішуся, що свого часу встиг подякувати Михайлові Москаленку за його неоціненні переклади Сен-Жон Перса. І взагалі, та тривала розмова в одній з кав’ярень на Прорізній залишається у пам’яті як одна з найважливіших зустрічей та подій у житті. Тільки ті, хто змушений був вивчати у школі монструальні вірші на зразок “Партія веде”, зрозуміє, яким одкровенням і даром були для нас, 15-20-літніх поетів, публікації у “Всесвіті”, очолюваному Дмитром Павличком наприкінці 1970-х, а серед них – переклади Москаленка, якого хтось із друзів-поетів (Олег Лишега? Ігор Римарук?) напівжартома називав сірим кардиналом Київської поетичної школи.

1978_01_vsesvit_001

І ось, знову зима, сніги, часопис, який несподівано виринає з архівного забуття, озиваючись вишуканою українською мовою, мовою Євгена Поповича, Михайла Москаленка, інших видатних перекладачів, які на своїх плечах донесли до нас, молодших, найкращі твори світової літератури.

А потім прийшли сніги, перші сніги відсутності, на великих полотнищах, витканих дійсністю і снами; і все горе, покладене на людей пам’яті, торкнуло свіжістю білизни наші скроні. І сталося те вранці, під сірою сіллю світанку, раніше шостої, наче в притулку долі, у місці благодаті й милосердя, де вивільняти можна сонм величних гімнів тиші.

І всю ніч, без нашого відома, під тим гордим пір’їстим подвигом, що високо підносить руїни і тягар душі, високі міста з поточеної світляками пемзи не уривали зростання та піднесення, і забували про свою вагу. І дещо про це дізнались лише ті, чия пам’ять непевна і розповідь хибна. Участь духу в оцих нечуваних речах нам невідома.

Читаючи ці рядки, відчуваєш легке сп’яніння. Це добре, вистояне вино мови, це високі зразки поетичного мешкання у бутті, які додають сили жити навіть у нестерпному неминучому.

Філософія письмового стола


Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю

Хіть писати


Можна сказати, що мені пофортунило з першою прозовою книгою. Саме тому, що вона ніколи не побачила світ. Але тепер, дивлячись на усе нові й нові назви творів, які з’являються друком у провідних українських видавництвах, слухаючи в соціальних мережах захоплений вереск видавців і редакторів з приводу чергової книжкової новинки, я не раз перепитую себе – чи справді аж так пофортунило цим оспівуваним музами маркетингу і невтоленним бажанням заробити авторам? Чи будуть вони такими ж щасливими років через двадцять, перечитуючи свої опуси, як був щасливий я, палячи невидану базгранину? О, ця загадкова хіть писати, цей неназваний у жодному катехизмі, а проте реальніший за земне тяжіння  смертний (чи безсмертний?) гріх самозакоханого споглядання власного імені і фото на обкладинці книги, яку можна поставити поруч із томами Джойса, Кафки, Ернста Юнґера або навіть Германа Броха!

Читати повністю