Філософія письмового стола


Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю

Непереможні мученики


Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані…

Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.

Читати повністю

Наші любі померлі


Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.

Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.

Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.

Читати повністю

Ми знову в дорозі!


Сон Львова


Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією…

З есею “Мій сон Львів”