Село в снігах і пес побіля ніг,Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.
Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп’яче серце стало трудним,
А очі — недовірливі й сумні.
Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?
Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголóсній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.
Розповідь Тобіаса Роуз-Стоквела викликає тим більшу цікавість, що він сам брав участь у розробці та прикручуванні згаданих кнопок, створенні алгоритму ранжування, який почав збільшувати охоплення емоційно забарвленого контенту. Більшість цих функцій були створені із цілком позитивними намірами (зробити поширення контенту вірусним, закликати людей до солідарності, співпраці та взаємодопомоги, стимулюючи благодійні та політичні акції тощо). “Ми були одержимі ідеєю емпатії як інструменту для зміни людської поведінки. Я був переконаний, що будь-яке збільшення кількості емпатії зробить світ кращим, що емпатія – це буквально одне з найважливіших почуттів, яке може відчувати людина. Популярним рефреном тієї епохи стала промова Обами про так званий дефіцит емпатії й про те, що сама по собі емпатія – це “якість характеру, яка може змінити світ”. Соціальні мережі були найважливішим новим інструментом, який ми мали для пробудження емпатії. Хоча сьогодні це важко помітити, оптимізм навколо цих інструментів був відчутним і заразливим у перші роки їхнього використання. Ми вважали, що ця технологія була доброчесною сама по собі“, – згадує автор.
Однак не так сталося, як гадалося. Соціальні показники, стрічки фейсбуку, створені алгоритмом, можливість ділитися контентом в один клік – докорінно змінили типи інформації, доступні для всіх, і в сукупності спричинили кардинальні зміни в тому, як ми аналізуємо та обробляємо нову інформацію. Адже вся архітектура соціальної мережі працює з урахуванням вірусності, з конкретною метою привернути нашу увагу якомога швидше. За відсутності тертя між імпульсивними думками наших сусідів і нашими власними, за відсутності неквапливої рефлексії швидке мислення має перевагу.
З різних причин до альбому “Армія Світла” увійшли не всі написані в той час твори, зокрема пісня “Наречені вовків”, яку згодом почала виконувати львівська рок-група “Файно”. Пісня розпочинається словами: “Наші землі на Схід забирає пітьма; знову п’ять літ буде війна”. Хоча на заставці кліпу з цією піснею на YouTube стоїть присвята героям Майдану, проте мені йшлося про інших вовків – таких, як “Вовки Да Вінчі”, скажімо, або таких, як генерал-майор Хоренко, який після звільнення з посади Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ сказав: “Важко, бувши вожаком, покидати свою зграю. Та вовк може полювати й наодинці. Головне, що завжди є на кого, ворогів у нас вистачає”. У 2014 році війна таки розпочалася, і мене не раз відтоді запитували слухачі, хоча більше все-таки слухачки (очевидно, дружини, матері, сестри воїнів, які першими пішли в бій із російською нечистю), коли я написав цю пісню. Щоб вирахувати п’ять років. Щоб знати, скільки ще залишилося чекати. Я відповідав, називаючи точну дату написання пісні, у душі достеменно знаючи, що це жодна не відповідь. Бо насправді нас теж стосуються слова головного героя фільму “Перед дощем”, сказані про Балкани: “Війна – правило; мир – виняток”. Навіть якщо повномасштабна війна, яка розпочалася 2022 року, закінчиться у 2027, нема жодних гарантій та ілюзій, що вона не відновиться через рік-два.
Уперше я почув ім’я польського есеїста і практика ідеї Кшиштофа Чижевського наприкінці 1990-х років, коли перекладав його тексти для часопису “Критика”. Вони мені відверто подобались
Є тексти, які перекладаєш просто тому, що тобі замовили переклад, а є ті, що будять думку, потребують повернення, спонукають до перечитування і діалогу – саме такими були есеї та статті Чижевського. Важко було також не помітити перегуки наших доль, автора і перекладача. Свого часу Кшиштоф Чижевський працював актором у Осередку театральних практик “Ґардженіце”, здійснивши в цей період разом із колегами чимало подорожей по світу. У мене ж був відомий наприкінці 1980-х років львівський театр-студія “Не журись!”, спільно з яким мені теж поталанило скуштувати гастрольного хліба, виступаючи зі своїми піснями в Україні й поза її межами, насамперед перед осередками нашої діаспори.
У 1991 році Кшиштоф Чижевський разом з деякими членами товариства “Arka” і товариства з Чарної Домбрувкі переселився до Сейн, де зініціював виникнення Осередку “Прикордоння – мистецтв, культур, народів” і став його директором. Того ж року я покинув Львів і “Не журись!”, та, взоруючись на американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо, започаткував більш ніж двадцятилітній період самітництва, ескапізму й зосередженої творчої праці.
Свого “Прикордоння” я, на жаль (чи на щастя), не створив, хоча був опосередковано причетний до створення мистецького артхутора Обирок. Це саме я вказав Леоніду Кантеру на покинутий хутір неподалік від мого рідного села, де можна було започаткувати самобутнє життя мистецької громади, і на перших порах їхнього поселення допомагав практичними порадами. Хтозна, якби не трагічна і вкрай передчасна загибель Кантера, цілком можливо, що Обирок міг би стати своєрідним відлунням Сейн (невипадково ж якогось року сюди прибула ціла орда місцевих і закордонних гіпі та інших неформалів, а художники, режисери та інші люди вільних професій разом з дітьми й сьогодні знаходять прихисток від націлених на Київ, Харків та інші українські міста російських ракет, як знаходять вони його, до речі, і в Красногруді Чижевського).
Росіяни не змінюються. Вони не еволюціонують, так само, як таргани і терміти, протягом століть залишаючись невиправдано, до абсурду, жорстокими, як і їхні батьки, діди й прадіди. Це раса вбивць і ґвалтівників, від народження позбавлених елементарних засад етики. Вовк не їсть вовчого м’яса, а ці вбивають усіх на своєму шляху, всупереч здоровому глуздові й бодай якійсь видимості доцільности. Потім щиросердно співчувають убитим, як у розповіді про закатовану пасторову дружину. Обіймімося, кажуть ці психопати, давайте помиримося. Поцілуйте нас!
Сьогодні пам’ять про те, що 23 лютого в совєтські часи було святковим днем, днем совєтської армії та військово-морського флоту, все більше відходить у забуття. Ще менше людей знають, що, за іронією долі, це мій день народження. Отже, я успішно відсвяткував свої уродини, збираючись наступного дня піти на пошту й надіслати до Видавництва Старого Лева підписаний договір на нову книжку колумністики. Проте наступного дня мене розбудила оглушлива звістка про початок повномасштабної війни з Росією і вторгнення її військ на нашу територію. Російські ракети вибухали в сусідньому Конотопі й Ніжині, по Києву вдарили «Іскандерами», моя дружина, яка залишилася в столиці, ховалася від обстрілів у льоху, у перервах між ракетними ударами навхрест заклеюючи вікна стрічками скотчу, щоб від вибухової хвилі не повисипалося скло. В інтернеті з’явилися перші жахливі фото посічених «градами» тіл українських воїнів і цивільних.
Костянтин Москалець 