В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну “Панну Інну” на слова Павла Тичини, “Не від того я помру…” на слова Ярослава Довгана, народну “Дубе, дубе зелений…”. Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати “Слово про Альказар” на могилі поета?

Читати повністю

Моя однокурсниця з Літературного інституту, чудова поетеса та авторка низки цікавих романів, розповідає, що на її курс літературної майстерності якось потрапила одна інстаграм-блогерка з кількома тисячами підписників.

На цьому курсі нашу інстаграмницю, відому в інтернетному межисвіті особу, неприємно вразило ВСЕ: і необхідність вдумливого та неквапливого вчитування у твори визначних майстрів слова, і рутинна робота над редагуванням текстів, і стилістичні вправи, які виробляють усвідомлений підхід до писаного слова, роблячи текст різноманітним і читабельним. Зневажливо поглянувши на відвідувачів курсу, переважно своїх ровесників, що самозабутньо опрацьовували запропоновану тему, відома особа стенула плечима й поцікавилася, чи не можна освоїти літературну, як там її, майстерність у пришвидшеному режимі, більш придатному для нашого сучасного темпу життя, хвилин так за п’ятнадцять. Почувши рішуче «ні», відома особа покинула заняття курсу й більше ніколи там не з’являлася. Це, природно, анітрохи не зменшило кількості підписників у її інстаграмі, ані макабричних граматичних і стилістичних помилок у її блозі. Ба більше, злі язики розповідають, що невдовзі вона сама написала роман, який ось-ось видасть одне з провідних видавництв країни, і вже готує відкриття власного курсу літературної майстерності на ютубі, де, можна не сумніватися, у неї буде ще більше відданих підписників, ніж в інстаграмі.

Зізнаюся чесно: за двома-трьома незначними винятками, до яких, зокрема, належить і праця моєї однокурсниці, за яку я щиро вдячний, я доволі скептично ставлюся до всяких оплачуваних спроб навчити писати, особливо ж — писати книжки. Адже переважно всі ці літературні школи й семінари поетичної майстерності створюються з однією доволі-таки прозаїчною метою — треба заробити грошей. Можна продавати китайські товари на Joom, а можна торгувати безпрограшними рецептами написання геніальних романів, приречених на Нобелівську премію.

Читати далі

— Сонечко, підкажи, про що мені написати колонку, — прошу дружину.

— Напиши про нервових святих.

Я знаю, що вона має на увазі притчу, яку розповіла приятелька нашої сім’ї, сестра-монахиня Клара. До одного чоловіка звернувся Бог і сказав: «Стань святим».— «Яким святим, Господи, я такий нервовий, такий нервовий!» — почав опиратися чоловік. «Добре, стань нервовим святим», — резюмував Бог.

Намагаюся уявити собі нервового святого. Може, він такий, як отець Діон Пугіль із мого найулюбленішого роману Германа Гессе «Гра в бісер». У перших десятиліттях поширення християнства він був знаменитим сповідником і читав у серцях людей швидше, ніж промовляли їхні вуста, тому щоб не гаяти часу, сам розповідав грішнику про всі гріхи, із якими той прийшов до нього на сповідь, а потім іще й про ті, які бідолаха збирався затаїти. Він накладав суворі покути, зобов’язував грішників бичувати себе й вирушати в далекі прощі до святих місць, змушував ворогів миритися, а особливо впертих і запеклих власноруч лупцював, бо ж був Діоном Пугілем, кулачним бійцем, спеціалістом із духопеликів духовного життя.

А може, нервовий святий — мій улюблений проповідник і сповідник із костелу святого Олександра, який у відповідь на скаргу, що не можу позбутися поганої звички лаятися де треба й де ні, порадив: «Прикушуй язика! Узагалі відкуси його, якщо не можеш сам себе навчити не лаятися».

Коли все життя воюєш із чортами, яких люди цілими легіонами радо впускають до чистої світлиці власної душі, то ясно, що станеш нервовим. Живуть «без напрягу», неспроможні самотужки виробити жодного внутрішнього стриму, а зовнішній стрим заперечують і ненавидять; визнають лише стадні правила й утіхи, які, чесно кажучи, більше пасували б табунові безсоромних павіанів, аніж homo, помилково або передчасно визначеному як sapiens. Із хтивою насолодою плюють на сакральні речі й місця, щосили намагаючись витравити з себе і з ближніх своїх закарбований знак синівства, образ і подобу Творця. Це те саме, як Майкл Джексон, призабута сьогодні поп-зірка, колись намагався відбілити свою чудову чорну шкіру, заперечуючи цим, що Black Lives Matter.

Читати повністю

Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші і палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні. Після численних аргументів “за” і “проти”, ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною і безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду. Ще одне «надто» з цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами і вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями і Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка. Що замість дохлого Лєніна на Красній площі у Москві, труп якого до сьогоднішнього дня відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська і материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи з другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”.  Що наш справжній народ, хай як його мало,  проймає омерзіння до цілої цієї країни, від «гори» до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим більше сучасністю. Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче – люди, назви міст і вулиць, пісні і культура загалом – не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти і збудувати вічне українське місто, наше Рим.

Читати повністю

Перечитуючи вже вкотре «Рамаяну», де не раз згадується використання майї під час боїв царевича Рами з недобрими ракшасами, думав оце про загадкове й блискавичне поширення цифрових технологій, про штучно створену ілюзію, облуду, ману — словом, майю.

Привиди-книги, привиди-картини, привид-музика. Вона звучить на кожному кроці, чути спів. Але хто співає, якщо довколишні люди мовчать, а самі виконавці — Джим Моррісон, припустімо, або Дженіс Джоплін чи Курт Кобейн — давно померли?

Літери на моніторі — несправжні, вдавані. Їх неможливо старанно виводити, плекаючи каліграфію як спосіб виключно тобі одному притаманного життя. Відповідно, жити каліграфічно, жити красиво, тобто жити належним людині чином, теж не вдається. Примарних літер неможливо торкнутися, бо торкаючись, насправді торкаєшся поверхні монітора. До майї неможливо доторкнутися — ось у чому полягає первородний гріх цифрових технологій.

Читати повністю