Сміх на тлі смерті


Ми з друзями п’ємо каву неподалік від Хрещатика, обговорюючи останні новини, згадуючи довоєнні часи. Людей у Києві помітно поменшало, довкола переважно розцяцьковані татушками юнаки й дівчата, млосно пахнуть квітучі липи. Майже ніщо не нагадує про війну, якщо не рахувати залізних “їжаків” на сусідніх вулицях і хлопців із тероборони
– А ще в мого чоловіка є одна дивовижна здібність, – повідомляє товариству моя дружина. – Він дуже точно пам’ятає те, чого насправді ніколи не було. В подробицях!

Ми голосно сміємося у відповідь на це несподіване одкровення. Молодь за сусіднім столиком підводить на нас очі і теж схвально посміхається. Посміхається обдертий бездомний, який збирає тут милостиню. Посміхається пес, якого вивів на прогулянку хлопчина, галюцинаційно подібний на Кіану Рівза. Усім добре, всі радо купаються в золотому меду щедрого липневого сонця. Сміх – те, що робить людей людьми.

Однак минає трохи часу і ми поважніємо. Війна триває. Сьогодні і завтра знову загинуть наші люди, як загинули вони вчора й позавчора; ось уже скоро пів року, відколи не минає дня без жертв, принесених кривавому богові війни. Гинуть наші брати і сестри. Гинуть діти. Може, вже загинули ось цієї миті, коли ми заходимо до вестибюлю станції метро “Театральна”. Може, хтось із наших рідних уже почетвертований ракетними ударами озвірілих від безкарності росіян. Чи маємо ми право сміятися, коли зараз, цієї миті, у бою гине український цвіт? Без якого Україна ніколи не буде такою, якою вона могла би бути? Такою талановитою, усміхненою, багатою… Гинуть ті, хто удвічі або й утричі молодший за мене, мої діти і внуки за віком. Так і не побачивши брейгелівських “Мисливців на снігу” у Відні, не відвідавши ні Мюнхена, ані Лондона, не побачивши розкішних картинних галерей, не почувши жодного геніального твору, які для них писали Бах і Моцарт? Просто зі студентської лави – у смерть. Швидко перегорнувши аркуші книги життя.

Це важке питання, я не знаю відповіді на нього. З одного боку, життя мусить тривати, попри всі на світі війни і насильницькі смерті. Але цю фразу легко сказати тому, хто сам залишається живим, хто уцілів, хто має змогу їсти, пити каву і сміятися. Хтозна, чи легко вимовити ці слова матерям або дружинам воїнів, які ніколи не повернуться додому, не піднімуться сходами, не подзвонять у двері. Є ті, хто не розпачає, матері і дружини, я знаю. Дехто з них навіть співає колискових своїм загиблим, проводжаючи в останню путь. Є ті, хто, набравши пива і ввімкнувши улюблену музику полеглих воїнів, розповідає прикольні історії з їхнього життя і такі хохми, що присутніх просто розриває від сміху.

І все-таки. Одних порозривали “гради”, інші ж, самі живі-здорові, розриваються їм услід від сміху, чи добре це, чи припустимо?

Читати повністю

Святість дитинства


Час дитинства – це час велетенського дозвілля, якого згодом ніколи не буде аж стільки в нашому житті. І цим дитинство подібне на час святих людей, які вже тут, на грішній і заклопотаній землі, не живуть, а раюють, попри всі злигодні, хвороби, страждання, що не раз аж занадто щедро випадають на їхню долю. Раювання з молитвою на вустах сутнісно подібне до захвату від самотужки створеної казки, яку дитина захоплено розповідає найдорожчим на світі людям, мамі або татові. Святі й діти онтологічно рідні.

Тому один із найстрашніших злочинів на землі полягає у посяганні на невинність, на святість дитинства, у вбивстві або зґвалтуванні дітей. Це той морок, із яким нещодавно зіткнувся мій народ після приходу російських окупантів. Цей гріх непростимий, і ті, що вчинили його, а також ті, хто благословляв їх на моторошні злочини, – як-от кагебістський патріарх Кіріл, – вічно горітимуть у пекельному вогні після смерті, а багатьох справедлива розплата спіткає ще тут, протягом їхнього потворного, збоченого і злочинного життя, просякнутого сатанинськими намірами й потягами. Росіяни люблять пишатися своїми письменниками, яких вони на загал знають винятково за прізвищами, майже ніколи не читаючи їхніх творів. Якби ж читали, то зрозуміли би, може, що вони для нас – біси, яких жовчно й похмуро описав Достоєвський у однойменному романі. Там, до речі, є такий персонаж, як Ставрогін, що теж не зупинився перед зґвалтуванням неповнолітньої дівчинки і сам повісився після її смерті. Нехай той відчай, який неможливо бачити на лиці маленької дитини, до кінця днів супроводжує російських нелюдів; нехай їм теж день і ніч стоять перед очима беззахисні жертви, як стояла та дівчинка, безпомічно сварячись кулачком, перед внутрішнім зором ґвалтівника.

Читати повністю

Міста воєнного часу


Останнім часом мене дуже дратують дописи знайомих у соціальних мережах. Вони сидять у Америці, Німеччині або Польщі, в безпечних, далеких від стресу й травм місцях, строчачи бадьорі пости про перемогу, бавлячись мемами, сприймаючи жорстоку реальність війни як черговий футбольний матч і поводячись достоту як фанати, що вболівають за улюблену команду. А тут з нами відбуваються значно страшніші й небезпечніші за футбольний матч речі. Хтозна, чи впізнають ці знайомі нас, коли повернуться сюди після війни. Хтозна, чи захочемо ми їх бачити і розмовляти з ними. Опіки смертю не минають безслідно ні для міст, ні для людей. І хоча на позір ми далі живемо, як жили, не втрачаючи мужності й надії, тішачись кожній пачці солі, яку вдалося роздобути, і кожній допомозі небайдужих до нашого лиха людей, але потім, коли все закінчиться, чи відпустять нас загиблі діти, яких ми не змогли вберегти, вагітні жінки, які не встигли народити, відважні воїни, яких підступно зрадили й кинули напризволяще командири, безліч інших воєнних сюжетів і топосів, про які не розповідають у бадьорих телемарафонах, передбачливо заткнувши рота тим, хто міг би правдиво й неупереджено показати моторош війни – війни, якою вона є насправді, а не в базіканні соціальних мереж і вічно неголених персонажів політикуму… Мертві квіти й діти не оживають, вони дивляться й дивляться нам услід, мовчки. 

Читати повністю

Обов’язок бути


Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. “Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг”, –  писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице. Задля цього вони, занедбавши і загидивши власні землі, принесли нам терор, страждання й розруху, замінували поля, де ми збиралися сіяти хліб і соняшники, на кожному кроці позалишали смертоносні пристрої. Чи ж можуть інакше чинити агенти смерті й хаосу? Читати повністю

Вихід


23 лютого я скромно відсвяткував свій день народження, підписав договір з видавництвом щодо нової книги, заклеїв бандероль, щоб завтра віднести на пошту і відіслати. А сам сів помедитувати над тлумаченнями Ріхарда Вільгельма, що стосувалися гексаграми «Вихід», яка випала того дня. Вихід означає прорив після тривалого накопичення напруги, коли, скажімо, повінь на ріці рве греблю. Вплив ницих людей починає зменшуватися, вони поступово зникають безвісти. Навіть одна пристрасть, яка ховається в серці, здатна затьмарити розум, це взаємовиключне сусідство, тому необхідна беззастережна й рішуча боротьба з нею задля перемоги добра. Компроміс зі злом неможливий. Пролунає крик тривоги. Зброя ввечері і вночі. Але нічого не бійся.

Закінчувалося тлумачення порадою цілком у дусі «Маленького принца» Сент-Екзюпері. Необхідно викорінювати рештки зла. Бо коли йому вдасться втекти від нас, із насіння, що залишилося, виростуть нові нещастя. Якщо проґавити паросток баобаба, ви пам’ятаєте, то його вже ніколи не здихаєшся. Він заполонить усю планету, прохромить наскрізь своїм корінням; якщо планета маленька, а баобабів багато, то вони розірвуть її на шматки. Помедитувавши над цими мудрими речами, я спокійно вклався спати.

А коли прокинувся, в Україні шаленіла війна. Летіли крилаті ракети, руйнувалася життєво важлива інфраструктура, весь дотеперішній світ і усталений лад. Пошта вже не працювала. Поїзди вже не їздили, принаймні ті, які були потрібні мені. Вулицями наших міст і містечок ішли безкінечні танкові колони росіян, перед ними навколішки ставали підлітки, жінки і діти, голіруч закриваючи шлях, намагаючись прогнати туди, звідки вони з’явилися. Цей день тривав і кілька наступних днів, безперервно, як один і той самий одноманітний кошмар, коли хочеш і не можеш прокинутись. Дедалі жорстокіші розправи нелюдів з моїм народом, з мирними, беззахисними, беззбройними людьми. Дедалі більше українських героїв-воїнів, які ціною життя стримували навалу російських загарбників. Дедалі ближчі звуки канонади, власне, вони лунають і зараз, коли я пишу ці рядки. Дедалі страхітливіші руйнування, мільйони безпритульних біженців, розбомблені лікарні і пологові будинки…

І я згадав, що окрім «Книги Перемін» є ще одна, важлива й улюблена, а в ній – розділ, який називається так само, як і моя гексаграма, «Вихід». Там ідеться про те, як єврейський народ з волі Бога покинув Єгипет, де століттями перебував у неволі, і під проводом Мойсея вирушив до обіцяної Богом землі. Майже одразу за ними погналася армія фараона, сподіваючись повернути назад, у рабство. Води Червоного моря розступилися перед ізраїльтянами і вони безперешкодно пройшли по дну; після цього води зімкнулися, потопивши армію єгиптян. Через сорок років блукань пустелею єврейський народ вийшов на берег Йордану, берег обіцяної землі.

А тепер уявіть собі, що фараон погнався за народом не одразу, а через тридцять років їхніх мандрів! Коли вони вже повністю забули про Єгипет, коли народилося нове, вільне покоління, яке ніколи не було в рабстві. Саме це сталося з моїм українським народом. Абсурд і нонсенс, цілковитий анахронізм. Він прозирає у суто радянських штампах патологічної брехні пропагандистських каналів росіян, у виступах їхніх знавіснілих очільників, у озброєнні армії, де командирське спорядження таке ж, як і півстоліття тому (компас, ґумка, офіцерська лінійка), у давно прострочених солдатських пайках тощо. Вони вискочили з минулого і щосили женуться за нами, намагаючись позбавити нашого майбутнього. Але вихід неможливо скасувати. Неможливо скасувати або навспак повернути час. Розпочинається нова історія і Господь усіх часів перегортає наступну сторінку своєї вічної книги, в якій немає місця для вчорашнього.

Збережи мій народ, Господи. Дай нам сили витримати і дійти. Розкрий перед нами води.

І закрий над нами небо.

Читати повністю