Як повідомляють польські медії, цього року поляки закупили вже 20,7 мільйонів упаковок антидепресантів, а це на мільйон упаковок більше, ніж торік

Я, на жаль, не знайшов відповідної статистики щодо українців, однак неважко зрозуміти, що на тлі боротьби з ковідом наші справи з психологічним здоров’ям теж далеко не блискучі. Захищаючись від стресу, люди сягають по хімічні засоби, що піднімають або вирівнюють настрій, для багатьох це єдиний спосіб утриматися від дедалі глибшого западання в депресію або й від самогубства. Найбільш незахищені верстви населення, як у психологічному, так і матеріальному плані, по-своєму реагують на вимушене безробіття, нокдаун локдауну та інші обмеження, запроваджувані до суспільного життя – і на вулицях наших міст стає дедалі більше п’яних людей.

Я пригадую початок 90-х років, коли так само відбувалася масштабна зміна парадигми, коли валився усталений державний лад і кожен з численних мешканців багатомільйонного Радянського Союзу опинився віч-на-віч із грізними й незнайомими раніше проблемами. Де знайти роботу? Або ж, якщо робота була, коли можна буде отримати заробітну плату, яку вже місяць… два… пів року не виплачують? Або ж, якщо зарплату все-таки видали у вигляді товарів, призначених для бартеру – всіх цих млинків для кави, прасок, молотків та інших дрелей – то де продати ці речі, щоб отримати за них реальні гроші і купити – нарешті! – харчі, одяг, ліки, а якщо залишиться, то ще й заплатити частину боргу за комунальні послуги? Кожен, хто пережив тодішнє лихоліття, мабуть, довіку пам’ятатиме, як сутужно доводилося всім нам, не жити – виживати.

Однак лихоліття пережили не всі. Чимало працьовитих, розумних і талановитих людей зламалися, зустрівшись із крахом усталеного життєвого ладу. Церкви тоді тільки оговтувалися від багатолітнього тиску й переслідувань, деякі, от як Греко-Католицька, взагалі щойно вийшли з підпілля. Психотерапевтів, так рясно поширених нині, тоді ще не було. Антидепресантів, як я розумію, на той час також іще не існувало або ж вони були доступними для доволі вузьких соціальних груп. Врешті, які антидепресанти, коли в хаті вже тиждень хліба нема і нема за що його купити? Тому, шукаючи психологічного захисту і підтримки, знеболювального для душі, якщо так можна сказати, мільйони наших співгромадян поринули в багатолітній запій. Були це переважно ідеалісти й романтики, фахівці в якихось рідкісних і маловідомих пересічному обивателю царинах. Вони згорали від сорому, уявляючи себе – кандидата або доцента престижного колись навчального закладу, актора нікому не потрібного театру, автора кількох поетичних збірок тощо – на велелюдному базарі, яким тоді стала вся країна, зі шнурками для взуття, тими ж таки млинками і прасками, в тоскному щоденному вигляданні омріяного покупця, яким не раз виявлявся кмітливіший на життєвому торзі твій учорашній студент, чи шанувальник твоєї сценічної гри, чи відданий читач, що знав напам’ять десятків зо два твоїх найкращих віршів…

Читати повністю

Це ж наскільки треба бути недалеким, щоб робити селфі у примусово вдягненому на тебе наморднику, ще й вивішувати його в соціальних мережах! Все одно, що в’язні Освєнцима хизувалися би на камеру своїми номерними знаками… Як зауважив нещодавно один польський публіцист, за кілька місяців закохані в свої маски громадяни не тільки забудуть, навіщо на них одягнули ці намордники, але навіть про те, що колись узагалі жили й пересувалися без масок. О, прекрасна, дивна, нова нормальність! О, неперевершені ясновидці зловісного майбутнього Гакслі й Орвел, ви ж як у воду дивилися!

Особисто в мене безликий натовп жодного естетичного захвату і полегшеного катарсису не викликає. Навпаки, це одне з найбільш моторошних видовищ у моєму житті – безліч людей у намордниках на станції метро «Майдан Незалежності» в годину пік, що тісно притиснувшись одне до одного (і хто там розповідав міти про суворе дотримання соціальної дистанції?) бредуть, наче худоба на забій, до ескалатора. Але худоба, передчуваючи смерть, принаймні тоскно мукає, а ці йдуть мовчки, і від їхнього мовчання стає ще страшніше. Тут нема вільних людських облич! Тут тільки табун невідомих науці, неприємних на вигляд безротих істот, що приречено сунуть назустріч своїй невідомій долі, гнані батогом незримого пастуха, здригаючись від лютих наказових окриків віртуального есесівця: «Негайно одягніть маску! Хвороба ще не відступила!»

Хвороба й не збирається відступати. Хвороба називає себе новою нормальністю, розпорошуючи людські суспільства, рвучи споконвічні міжлюдські зв’язки, блискавично й безперешкодно поширюючись континентами. Подиву гідна одностайність урядів у застосуванні драконівських обмежень, які, нікого не рятуючи і нічого не захищаючи, знищують робочі місця, підприємства і національну економіку загалом. Майже цілковита відсутність відрухів масового опору, денне і нощне промивання мізків мас-медіями головного нурту, після якого і старе, і мале стають заповзятими Свідками Коронавірусу, готовими власноручно – як от деякі мої «френди» на Фейсбуці – лінчувати кожного, хто наважиться зайти до маршрутки без намордника, одягнений виключно у своє власне обличчя.

З дитячих літ і дотепер я дуже люблю читати книжки, зокрема, Біблію, а в Біблії – книгу Еклезіяста. Саме з нею варто було би познайомитися дедалі численнішим прихильникам «нової нормальності», які загалом не вірять ні в бога, ні в чорта, а тільки в сказане по телевізору і написане на Фейсбуці. Мудрий єврейський Проповідник пояснив би їм, що те, що було, є те саме, що буде, а те, що зробилось, є тим самим, що зробиться: «Нема нічого нового під сонцем. Як є щось, про що кажуть: «Глянь, ось нове!» – то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (Екл. 1, 9-10).

І тому згадка про віртуального есесівця в одному з попередніх абзаців аж ніяк не випадкова. Саме нацисти приходили на наші землі, щоби побудувати нову нормальність або Neue Ordnung, як вони її називали, охоплені божевільною ідеєю стерильно чистої раси. І ще одні прихильники чистоти приходили, бігали тут із червоними ганчірками і пов’язками на рукаві, без кінця влаштовуючи чистки, то етнічні, то класові, мільйони людей погноїли, співаючи «мы наш, мы новый мир построим». Цебто нову нормальність. І те, що тепер називається Майданом Незалежності, назвали на свою честь площею Жовтневої революції. Між іншим, у прихильників селфі в намордниках теж є шанс іще раз наново перейменувати це місце – ось хоча б і на Майдан Нової Нормальності, чому ні.

При владі не лишилося й сліду, на щастя, ні від нацистів, ані від комуністів (якщо не рахувати Китаю, звідки і випурхнув злополучний коронавірус), вивітрюється пам’ять про їхні злочини, тільки ті, хто постраждав від ініціаторів сатанинського безчестя Божого образу і подоби в людині, плюнуть, проходячи повз прокляті могили душогубів і нелюдів. Рано чи пізно зникнуть і невгамовні свідки Нової Нормальності. А от старий Еклезіяст і його мудрі, вічні слова – не зникнуть, залишаючи нас упевненими, що вся ця марнота марнот таки минеться і забудеться, як забулися шизофренічні плани нацистів, комуністів та всіх інших «-істів», які прагнули перетворити людей на табун худоби, називаючи це новим порядком, новою нормальністю та новим чудовим світом.

Можна сказати, що мені пофортунило з першою прозовою книгою. Саме тому, що вона ніколи не побачила світ. Але тепер, дивлячись на усе нові й нові назви творів, які з’являються друком у провідних українських видавництвах, слухаючи в соціальних мережах захоплений вереск видавців і редакторів з приводу чергової книжкової новинки, я не раз перепитую себе – чи справді аж так пофортунило цим оспівуваним музами маркетингу і невтоленним бажанням заробити авторам? Чи будуть вони такими ж щасливими років через двадцять, перечитуючи свої опуси, як був щасливий я, палячи невидану базгранину? О, ця загадкова хіть писати, цей неназваний у жодному катехизмі, а проте реальніший за земне тяжіння  смертний (чи безсмертний?) гріх самозакоханого споглядання власного імені і фото на обкладинці книги, яку можна поставити поруч із томами Джойса, Кафки, Ернста Юнґера або навіть Германа Броха!

Читати повністю

В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну “Панну Інну” на слова Павла Тичини, “Не від того я помру…” на слова Ярослава Довгана, народну “Дубе, дубе зелений…”. Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати “Слово про Альказар” на могилі поета?

Читати повністю

Моя однокурсниця з Літературного інституту, чудова поетеса та авторка низки цікавих романів, розповідає, що на її курс літературної майстерності якось потрапила одна інстаграм-блогерка з кількома тисячами підписників.

На цьому курсі нашу інстаграмницю, відому в інтернетному межисвіті особу, неприємно вразило ВСЕ: і необхідність вдумливого та неквапливого вчитування у твори визначних майстрів слова, і рутинна робота над редагуванням текстів, і стилістичні вправи, які виробляють усвідомлений підхід до писаного слова, роблячи текст різноманітним і читабельним. Зневажливо поглянувши на відвідувачів курсу, переважно своїх ровесників, що самозабутньо опрацьовували запропоновану тему, відома особа стенула плечима й поцікавилася, чи не можна освоїти літературну, як там її, майстерність у пришвидшеному режимі, більш придатному для нашого сучасного темпу життя, хвилин так за п’ятнадцять. Почувши рішуче «ні», відома особа покинула заняття курсу й більше ніколи там не з’являлася. Це, природно, анітрохи не зменшило кількості підписників у її інстаграмі, ані макабричних граматичних і стилістичних помилок у її блозі. Ба більше, злі язики розповідають, що невдовзі вона сама написала роман, який ось-ось видасть одне з провідних видавництв країни, і вже готує відкриття власного курсу літературної майстерності на ютубі, де, можна не сумніватися, у неї буде ще більше відданих підписників, ніж в інстаграмі.

Зізнаюся чесно: за двома-трьома незначними винятками, до яких, зокрема, належить і праця моєї однокурсниці, за яку я щиро вдячний, я доволі скептично ставлюся до всяких оплачуваних спроб навчити писати, особливо ж — писати книжки. Адже переважно всі ці літературні школи й семінари поетичної майстерності створюються з однією доволі-таки прозаїчною метою — треба заробити грошей. Можна продавати китайські товари на Joom, а можна торгувати безпрограшними рецептами написання геніальних романів, приречених на Нобелівську премію.

Читати далі