Я ріс у ті часи, коли, згадуючи вірш Юрія Андруховича, у приміщенні церкви було відкрито вокзал. Тобто планетарій, як у київському храмі святого Олександра; або склад мінеральних добрив, якщо хтось потребував різноманітності чи належав до іншої конфесії; або ж, найчастіше, храм стояв похмурою руїною, без вікон, без дверей, з матюками на стінах замість розписів і битими пляшками з-під дешевого портвейну замість вітражів.
Святу Месу тут правив вітер, замість міністрантів були бездомні пси. Високо в темно-синьому небі палали золоті свічки зірок, постаті верб неподалік нагадували про вівтар роботи Віта Ствоша у Маріяцькому костелі, який я побачу наживо через десять років. Слова «вітер» і «вівтар» досконало римувалися, а поетові більш нічого й не треба. У зруйнованих святинях слова Христа про прихід часу, коли поклоніння Отцеві здійснюватиметься у дусі й правді, набували зримої вірогідності явленого дива. Замість кадила плив дим сигарет, у саду монастиря замість босих кармелітів були босі хіпі, з ними можна було пити вино і їсти хліб, сад можна було називати святим. Таким було убранство наших перших храмів, таким – причастя. А замість молитвоспівів – пісні Led Zeppelin та Pink Floyd. Такою була наша юна релігія, невчена і самопальна, бо ж священиків неможливо було знайти в ті часи, так само, як і Біблію або молитовника.

Повністю читати тут

На щастя, ще не всі остаточно й безповоротно заплуталися у цифрових тенетах. Тим цікавіші, тим привабливіші ці люди, вільні від потрапляння у підступні пастки соціальної інженерії. Спілкування з ними має цілющий вплив, читання їхніх творів лікує занапащені цифрою душі. Жартуючи, ми з дружиною і Тарасом Прохаськом ідемо від Мистецького Арсеналу до найближчої станції метро. Я заздро поглядаю на його кнопкову Нокію – саме така була в Ноя, коли йому зателефонував відомо хто і наказав готуватися до потопу. Тарас із легкою недовірою слухає мої страшилки про багатогодинне прилипання до смартфона і про панічний жах забути зарядний пристрій удома. Тарас – один із нечисленних майстрів доброї і глибокої розмови, які ще залишилися у пласкому одномірному світі дисплеїв і моніторів з їхніми німими лайками та кардіологічними символами. Слухаючи Прохаська, помічаєш, як у простору з’являється глибина, як будинки обростають історією, як на дедалі вищому небі з’являються переконливі зорі, що нічого не вчать і нікого не засуджують, попри те, що все бачать. Такими ж, як бесіди, а точніше, їхнім життєдайним продовженням, є Прохаськові есеї, його неповторна проза, переповнена любов’ю до життя і до читачів. З головою поринаючи в ці тексти, розумієш, що їх писала людина з добрим оком, людина, погляд якої приносить удачу випадковим зустрічним перехожим і лікує поранені лапи бездомним собакам. Тим, хто застряг у віртуальному межисвіті, можна порадити читати Прохаська, бо читаючи його, ти звільняєшся від зуроченості пластиковим більмом і від наслань недобрих ярмаркових магів та наперсточників з Кремнієвої долини, заклопотаних виключно висмоктуванням твоєї уваги і перетворенням її на свої гроші.

Читати повністю