Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від  радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні  «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.

Читати повністю в “Українському журналі” (PDF, 1,8 Mb)

Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані…

Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.

Читати повністю