Айкідо з привидами


Перечитуючи вже вкотре «Рамаяну», де не раз згадується використання майї під час боїв царевича Рами з недобрими ракшасами, думав оце про загадкове й блискавичне поширення цифрових технологій, про штучно створену ілюзію, облуду, ману — словом, майю.

Привиди-книги, привиди-картини, привид-музика. Вона звучить на кожному кроці, чути спів. Але хто співає, якщо довколишні люди мовчать, а самі виконавці — Джим Моррісон, припустімо, або Дженіс Джоплін чи Курт Кобейн — давно померли?

Літери на моніторі — несправжні, вдавані. Їх неможливо старанно виводити, плекаючи каліграфію як спосіб виключно тобі одному притаманного життя. Відповідно, жити каліграфічно, жити красиво, тобто жити належним людині чином, теж не вдається. Примарних літер неможливо торкнутися, бо торкаючись, насправді торкаєшся поверхні монітора. До майї неможливо доторкнутися — ось у чому полягає первородний гріх цифрових технологій.

Читати повністю

Тоді, коли п’ять років перейде


Сьогодні виповнюється 5 років з того дивовижного дня, коли Бог навіки поєднав нас із Богданкою.

Люблю.

Липень


Серед липневої спеки

кохана виростила таку прохолодну

лілею.

Лави


Я ріс у ті часи, коли, згадуючи вірш Юрія Андруховича, у приміщенні церкви було відкрито вокзал. Тобто планетарій, як у київському храмі святого Олександра; або склад мінеральних добрив, якщо хтось потребував різноманітності чи належав до іншої конфесії; або ж, найчастіше, храм стояв похмурою руїною, без вікон, без дверей, з матюками на стінах замість розписів і битими пляшками з-під дешевого портвейну замість вітражів.
Святу Месу тут правив вітер, замість міністрантів були бездомні пси. Високо в темно-синьому небі палали золоті свічки зірок, постаті верб неподалік нагадували про вівтар роботи Віта Ствоша у Маріяцькому костелі, який я побачу наживо через десять років. Слова «вітер» і «вівтар» досконало римувалися, а поетові більш нічого й не треба. У зруйнованих святинях слова Христа про прихід часу, коли поклоніння Отцеві здійснюватиметься у дусі й правді, набували зримої вірогідності явленого дива. Замість кадила плив дим сигарет, у саду монастиря замість босих кармелітів були босі хіпі, з ними можна було пити вино і їсти хліб, сад можна було називати святим. Таким було убранство наших перших храмів, таким – причастя. А замість молитвоспівів – пісні Led Zeppelin та Pink Floyd. Такою була наша юна релігія, невчена і самопальна, бо ж священиків неможливо було знайти в ті часи, так само, як і Біблію або молитовника.

Повністю читати тут

Просушування зимових речей


Може, до осиротілих речей належать і пам’ятні дати в календарі – скажімо, дні народження наших померлих. Колись такі святкові, тепер вони зблякли й поменшали, стали безпритульними посеред актуальних дат року, незримий друкар перестав мітити їх червоним кольором, кольором серця. Числа тихо сумують на вітрі часу, згадуючи неймовірні, барвисті дні, коли вони означали так багато, коли столи вкривалися білосніжними скатертинами, задерикувато кружляли вінілові платівки, видобуваючи на яв улюблені пісні нашої сім’ї, весело бринів кришталь, сяяло рубінове вино супроти сонця й ошатно вбрані ми хором співали «Многая літа» тим, чиї літа, як виявилося згодом, не були ні надто многими, ані аж такими вже благими. Кришталь той і досі стиха бринить, коли ми ходимо вітальнею, а от вина, у цілковитій відповідності до євангельської притчі, у нас немає. І звітрілі числа, замріяно дивлячись у далечінь минулого, нагадують нам, як увечері сім’я довго не хотіла обривати листок календаря: нехай не згасає цей день дорогою в екзистенційний Еммаус, нехай це народження, це весілля, це повернення з армії, це хрещення, це свято минущого життя ще хоч трохи побуде з нами, хай містичним фіолетовим світлом неопалимої свічки радості посвітить знаменна дата того часу, коли ми ще всі живі й усі разом. 

Читати повністю