Ранкові пробіжки трохи нагадують рух планет однією й тією ж орбітою. Незворушний рух корабля. Літака, яких ми вже п’ятий рік не бачимо. Супутника… Ні, котобуса! Ми з дружиною називаємо ці довжелезні жовті автобуси котобусами – на честь казкового транспорту з улюбленого мультфільму “Мій сусід Тоторо”. Цікаво, чи здогадується про це водій? Він уже давно впізнає мене і завжди привітно сигналить, а я посміхаюся і махаю рукою. Ці зустрічі теж як обов’язковий ритуал, який рухає планету в потрібному напрямку. Приємно щоранку зустрічати посеред соснового лісу усміхнений сонячний котобус із веселим дядьком за кермом!

Давай, давай, не здавайся! Ще три з половиною кілометри. Біжи, старий, дихай рівніше і глибше, попереду в нас іще багато достойних справ!

Котобус зникає за поворотом.
Ніде ні душі.
Пахне живицею. Пахне Літом Господнім, як і тоді, півстоліття тому.
Пахне життям, яке не зупинити.