Зустрічайте: Кость Москалець. Вечірній мед. Роман, повісті, есеї


MOSKALETS

Ця прекрасна леді приїде до Львова у вересні, на Форум видавців.

Міста зі снігу


snow-city

Брести вузькими вуличками міста, збудованого зі снігу снів. Зупинятися на безлюдних перехрестях, читати вивіски на вигаданих магазинах, наповнених ілюзійним крамом, до якого нікому нема діла. Безстрашно переходити трамвайні колії – о такій порі свідомості навіть реальні трамваї сплять, а тим більше сплять вигадані водії і кондуктори, вибудовуючи власні внутрішні міста, і цей подвійний сон у сні нагадує відлуння під аркою слів, які ще ніколи не були сказані.

Навпомацки пробираєшся довжелезною цементовою трубою, вона виводить тебе до яру, там усі стежки навесні пахнуть м’ятою. Вікові сосни по пояс у м’якому і кошлатому тумані, одразу відчуваєш, що промокли ноги, тут так легко дихати. Далеко в центрі міста озивається передзвін на вежі ратуші, потім ляльковий музикант одним пальцем грає на клавішах крихітного органа старовинну мелодію, звуки дрижать і зриваються вниз, як краплі музичної роси, виходить лялька в синій сукні, з діадемою білих анемонів, робить вишуканий уклін, розвертається, дверцята з ледь чутним скрипом зачиняються за нею.

Все починається так невинно, якщо тільки воно насправді починається. Бо початок, власне кажучи, був уже досить давно – і тільки один, як одним буде колись кінець. Закинуті в море кристали солі, що поволі опускаються на дно, розчиняючись по дорозі. Ви – сіль світу цього. Море стає дедалі солонішим і безкраїшим, море росте. Щоб хоч якось стримати ріст, хтось невидимий нашвидкуруч накреслює горизонт, нібито межу, але насправді всі знають, що за ілюзорним краєм море все одно триває, гірке і смарагдове, в ньому бавляться водяні ангели, дельфіни, в ньому живуть риби, пірати і смерть. Над ним літають чайки, білі, як сніг у серпні. Море – наче місто Твіттербурґ, у ньому багато населення і подій, приклавши до вуха порожню, рожеву всередині мушлю, можна довідатися про новини, вона ніколи не спить, бо мушля – це радіо моря.

– Я прокидаюся, – сказала вона. – Зроби що-небудь, я прокидаюся.

Мова, сон і спека


 

Спека, поривчастий вітер, незатишність. Перед тим, як заснути, на світанку, довго уявляв собі ідеальну для мене погоду: обов’язково без сонця, з сірою мрякою, з високим сірим небом, м’яку і теплу, сутінкову; а якщо й сонце, то тільки передвечірнє, призахідне, з довгим навскісним червоним промінням у безвітряній тиші, у краплях роси або дощу, які міняться на тихих квітах і травах; жодного подмуху вітерця, стрункість і майже прозорість, витончена графіка. Всього кілька днів такої погоди трапляється на рік, навесні або восени, майже ніколи – влітку. Хочу туманів, які клубочаться над лугами, хочу прохолодної тиші.

SONY DSC

 

Натомість оця спекотлива марнота, що триває день у день, нагадує пекельний галас, стукіт, примарні голоси з телевізора, радіотрансляцію засідань Верховної Ради, що тривають удень і вночі. Спека – це абсурд, його добре відчував призабутий нині Альбер Камю, описавши у невеличкому романі «Сторонній»… Цей світ спеки створено для того, щоб відволікати тебе від себе; цей світ абсурду створено для того, щоб ти не встиг сотворитися. Спека як сон, як багатослівний монолог причинного депутата, що не дозволяє вставити жодного слова у відповідь, щось заперечити, спростувати; та й як ти будеш розмовляти з радіо, доводячи йому неслушність проголошуваних тверджень, переконуючи абсурд у тому, що він – абсурдний? Спека – як мова, в той час, коли найбільше хочеться мовчання.

Виходячи з того, що сон – це мова, а мова – це сон, цілком закономірно буде поставити питання отак: чи не тому мені сняться такі насичені óбразами сни, що тут я, по суті, безперервно перебуваю в мовчанні й самотності, в майже суцільному позакомунікативному середовищі? А відтак, мова постійно замикається на тому, що її і породжує – на моїй свідомості; немає розрядки свідомої спеки, немає відпруження прохолодного мовчання, написаної сторінки – не вистачає, щоб замовкнути сповна, а решта мов – чужі, вони приходять ззовні, з книжок або Інтернету, приходять – і не знаходять собі виходу, разом із моєю внутрішньою, рідною мовою. Спека – міжнародна; спека – поліглот.

Пишу про це і прагну зрозуміти не через бажання бачити кращі сни або й не бачити їх взагалі. Просто виникає здогад, що мова – це свого роду струм, енергія, і нею теж можна свідомо керувати, і нею треба керувати свідомо. Слова Христа про те, що молитися треба постійно. Тобто, постійно треба мовити. Але чи є молитва мовленням? Може, це синтезоване мовчання до Бога? Аскети на пустелі, перебуваючи в цілком безмовному і спекотному середовищі, говорять виключно словами молитви. Чи все-таки мовчать словами молитви? Безперервна Ісусова молитва, яку колись описував Селінджер. Безперервна мантра кришнаїтів, нескінченний ружанець католиків, методична молитва загалом. Адже можна припустити, що в процесі такої молитви свідомість очищується від мови, від брудної мови – або ж від закладеного в нас, наперед даного бажання говорити. Тобто, від бажання випромінювати спеку. Мовчальники – у християн і в індусів. Випромінюють прохолоду мовчання, стають святими мовчки. Слухаючи чужу мову, ми вбираємо чужу енергію, брудну або чисту. Говорячи самі, віддаємо свою енергію, може, її надлишок, кажучи при цьому: «стільки всього накопичилося на серці»; «виговорився – і легше стало».

Життєво необхідна циркуляція мови і постійне її очищення, подібно до того, як циркулює в нас кров і повітря. Молитва – очищення мови, очищення свідомості; не виключено, що внаслідок доброї молитви на звільнене від бруду, чисте місце, вливається свіжа енергія, свіжа духовна кров, одне слово – свіжа прохолода тиші; і тоді нові думки, нові слова, нова поведінка. І нові сни, звичайно.

Кожна книжка, кожен фільм, кожна картина, форум або сайт в Інтернеті – це записаний, зафіксований сон. І музика теж. Бувають гарні сни, бувають сни погані, бувають віщі і нікчемні, але принцип залишається той самий: це завжди мова, а мова – це сон і спека. Можливо, ми дійсно прокидаємося тільки тоді, коли мовчимо, але мовчимо по-справжньому, без думок і асоціацій, лише глибоко відчуваючи спогляданням. Скільки цих «можливо», «чи не тому…», «а що, як…» Перо бігає аркушем, я мовлю, продовжую мовити, а чи можливо засобами мови довідатися про безмовність, засобами сну та ілюзії – про не-сон і дійсність, не знаю. Мені здається, що глобальне потепління – це наслідок катастрофічно великого викиду непотрібних слів у ноосферу. І для того, щоб зменшити спеку, я мушу замовкнути першим.