See on Scoop.it – Література

See on www.ernst-juenger.org

Найчастіше мої друзі порівнюють мене з американським трансценденталістом Генрі Дейвідом Торо. «Ти – наш український Торо», – кажуть вони навпростець. Востаннє мене так величав Юрій Винничук; а перед тим – Віктор Морозов, Микола Рябчук, Олег Лишега… Всі вони – люди одного покоління, одного культурного поля, мають схожий досвід перебування в суспільстві, вироблені погляди, чудову ерудицію. Фактично, всі вони теж трансценденталісти, тільки кожен по-своєму. Тому я охоче вірю їм. Хоча потайки переконаний, що той-таки Лишега – значно більший Торо, ніж я. Він, скажімо, вміє ловити раків руками, а я – ні. Він читає щоденники Торо англійською, а я, невіглас, мушу задовольнятися перекладами. Ну, і так далі.

Торо – це символ. Торо – два священні склади, промовивши які, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання. Торо – це світанкова медитація над текстами Бгаґавадґіти. Торо – це власноруч збудована келія на берегах Волдена. І вміння самотужки приготувати собі їжу. І щоденне читання Чжуан-цзи. І послідовний остракізм хтивого та зажерливого суспільства. Винесення його поза межі власної свідомості. Торо – це радісна й добровільна бідність. Це життя в лісах. Лишега їздив туди, до того озера, над яким скоро дві сотні літ уже, стояла келія Торо. Ясно, що він нічого – і нікого – вартого уваги там не застав. Порожня бетонована траса, якась бензозаправка, якийсь реп долинає з неї. Нема чого зайвий раз їздити, щоб пересвідчитися в одному й тому самому: Америка, голі баби, постмодернізм і жлобалізм. Однак і Лишега, і я знаємо інше: що Торо – це не місце в просторі штату Масачусетс. Торо – це особливий стан душі. Якщо у вас є душа, ви неодмінно цей стан звідували. Тобто, ви знаєте Торо краще, ніж щоденний маршрут на роботу. Бо Торо – це небажання ходити на роботу і віддавати найкоштовніші години, дні й роки свого життя суспільству за мізерні копійки. Це відмова служити в армії, якщо у вас інші переконання, ніж у міністра оборони або навіть у президента. Хай усі президенти світу зійдуться на Майдан і волатимуть вам на вухо, що ви зобов’язані служити в армії – а ви не мусите робити цього, здуру повіривши людям, людям – не собі. Натовпи талановитих убивць і природжених садистів тиняються без діла грішною землею, шукаючи, кому б його вкоротити віку; от нехай президенти і наймають їх до своїх військ, платячи за вбивство гарні гроші, дресируючи і муштруючи їх, посилаючи на смерть або взагалі роблячи з ними, що заманеться; однак до вас вони не сміють наближатися, з ідіотськими пропозиціями створювати ніщоту, руїни і скорботу замість нового життя, високого будування та вирощування квітів і книг небаченої краси.

А ще Торо – це відмова вважати людей – припустімо, чорношкірих або українців – рабами й лохами. Тобто, Торо – це внутрішня перманентна революція однієї людини, котра ні фізично, ні морально, аніяк, не може продовжувати засновані на фальші стосунки – з соціумом, з природою, з собою. Торо настає зненацька, як літня злива, змиваючи завжди надто грубий шар пороху забобонів, кимось створених упереджень і несвідомо набутих у суспільстві залежностей. Торо – це завжди наявна можливість перемін і результативна нехіть жити в одному світі з рабовласниками. Або з олігархами. Або з корумпованими й безпорадними політиками. Як зауважив нещодавно один з моїх приятелів, наші теперішні правителі нагадують царя Мідаса навпаки. Все, до чого торкався Мідас, перетворювалося на золото. Все, до чого торкаються ці, стає гівном. Гривня стає гівном, і долар стає гівном, демократія і національна ідея, і ліва справа, і права ідеологія, ну, і далі за списком. Думаю, це формулювання сподобалось би Торо!

Тому треба встати і вийти. «Ніж, лопата, сокира, візок, а для занять науками – лампа, папір і кілька книг; усе це коштує недорого. Адже багатство людини вимірюється числом речей, від яких їй легко відмовитись», – підказує Торо. І тоді – тиша життя й сонячного дня за вікном, діалог з Платоном або з Гайдеґґером, запашний чай на дні улюбленої чашки, тієї самої – роками. Поступове обживання в безлюдному світі, цьому світі, що даний виключно тобі одному, раз і назавжди, навіки. Звикання до простих буденних речей і справ, якщо й не любов до них, то, принаймні, жива і невдавана (бо ж удавати нема перед ким!) приязнь. Мине трохи часу і вони почнуть відповідати тобі тим самим. Шорстке топорище мовчки підкаже, що треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким самим лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера або з Волдена, які, врешті, по суті є одним і тим самим озером. Люлька і кисет, дубовий костур, картуз, який одягаєш на тривалі прогулянки до вечірнього лісу, сокира, якою рубаєш дрова, щоб не мерзнути в хаті, тазок, яким заносиш торф і виносиш попіл з груби, ручка, якою пишеш, і зошит оцей, і слова, якими пишеш – усе своє, домашнє, справжнє – і необхідне, його не продаси. «Здобувши все необхідне для життя, він може поставити собі кращу мету, ніж отримання надлишкового; звільнившись від чорної роботи, він може нарешті відважитися жити», – Торо покивує головою на знак згоди.

Байдуже, помилявся чи мав рацію Платон; його тексти – красиві, і це найголовніше, а не те, існує чи не існує невидимий світ ідей, життя до життя – і після смерті. Ти повинен ось тут-і-тепер жити так, ніби вони існують. Ти повинен плекати власну неперервність і свою душу вирощувати в собі, а не писати промови продажним політикам або рекламувати товари одноразового вжитку. Все життя шукати найкращі слова для презервативів, оспівувати тампакси і туалетний папір – більшого приниження письменницької та й людської загалом гідності годі уявити! Не розбивай своєї цілісності на скалки слів. Не продавай мови, це єдине, що справді в тебе є, подих твій і кров твоя. «А ще я мріяв збирати лікарські трави або продавати з воза вічнозелені гілки тим городянам, що люблять нагадування про ліси. Але з тих пір я довідався, що торгівля накладає прокляття на все, до чого торкається: навіть якби ви торгували посланнями з небес, над вами тяжіло б те саме прокляття», – пояснює Торо. Найбільше ж ненавидять боги того, хто торгує мовою та іншими людськими органами.

Не думаю, що я є надто великим оригіналом. Адже трансценденталізм – це завжди вихід за межі, особливо ж за ті, що визначені не нами. Кожна людина, яка відсікає нитки сторонньої влади, що перетворюють її на маріонетку, бодай раз у житті стає схожою на Торо; можна сказати навіть, що тільки тоді вона і стає людиною у властивому значенні цього слова, промовивши яке, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання, аякже.

 

     Весь “Вечірній мед” просякнутий інтертекстуальною грою з численними літературними творами. Найпомітніші і найупізнаваніші з-поміж них – “Квартал Тортілья-Флет” (Tortilla Flat) Джона Стейнбека та “Вот” (Watt) С. Бекета. Але так направду зовсім небагато читачів упізнають іще й “Поминки за Фінеганом” (Finnegans Wake) Дж. Джойса.

     Отже, невеличка підказка і роз’яснення до малопомітних джойсівських імплікацій. У другій книзі “Упродовж снігопаду”, побудованій на віршах Ігоря Римарука, Андруся з Костиком їдуть до мексиканського ресторану на прощальну вечірку:

 

“…і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о’кей? — si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнóті сеаутóн!»[i] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі…”

---

[i] Γνωθι σεαυτóν (гр.) — пізнай самого себе.

     Шем і Шон – це персонажі з “Поминок за Фінеганом”, два брати, письменник і листоноша, які ворогують між собою. Звідки вони тут узялися зненацька? Внаслідок асоціації зі словом “поминки”: “і все це надзвичайно нагадувало поминки”; перше, що викликає слово “поминки” у свідомості ерудита Костика – це якраз конкретний роман Джойса. Тепер уже зрозумілішою стає поява Анни Лівії Плюрабель – вона, як і в романі Джойса, дружина власника пабу, мати Шема і Шона. Слово “поминки” переносить Костика безпосередньо в роман Джойса, тож усе, що відбувається, він тепер трактує за допомогою знакової системи цього роману. Те, що нагадувало поминки, тепер ними і стає. Тому прибиральник у підземці – це сам Шон. Чому він черепаха Шон? Тому що в “Поминках за Фінеганом” Черепаха-Посміховисько (або там Лже-Черепаха, Mock Turtle) з “Аліси в Країні чудес” Керола відповідає якраз Шонові. (Детальний путівник по Finnegans Wake можна погортати ось тут). 

Але це ще не все. Розлючений прибиральник у поєднанні з ім’ям “Шон” викликає в пам’яті одного з найзапекліших ворогів Джойса, ірландського драматурга Шона О’Кейсі (Seán O’Casey), який поміняв багато професій, серед них була і професія прибиральника. Як ми знаємо, сам Джойс у “Поминках за Фінеганом” ототожнений з Шемом, а Шон – його ворог.

– Ти підла черепаха Шон, я тебе впізнав, – каже Костик прибиральникові, – о’кей?

Прибиральниками в європейських країнах працюють переважно емігранти, турки, греки, поляки тощо. Цей виявився італійцем. Він не розуміє питання Костика, а продовжує своєї: “ви повинні забратися геть, так, так! (італійською мовою “так” звучить як sì).

Таким чином, маємо повне ім’я Seán O’Casey, транскрибоване українсько-італійською: Шон О’Кейсі.

Шон, о’кей, sì 🙂

Зрозумівши це, Костик не розминається з нагодою ще раз сяйнути своєю ерудицією. Перша книга автобіографічного роману Шона О’Кейсі називалася “Я стукаю в двері” (I Knock at the Door).

– А, то це ти написав “Я стукаю в двері”, – здогадується Костик.

Позаяк “Вечірній мед” переповнений алюзіями і ремінісценціями з “The Doors”, нічого дивного, що кожні ДВЕРІ пов’язуються з назвою саме цієї групи. Ось чому I Knock at the Door записано трохи по-іншому: І knock at «The Doors».

Це можна витрактувати ще й так: “Ти, Шоне, стукаєш у двері, а я стукаю у “The Doors””.

Отже, маєте ключ до невеличкої партії гри в бісер, насолоджуйтесь 🙂 Колись під настрій поділюся ще яким-небудь секретом. З-поміж усіх інтерв’юерів, літературних критиків і літературознавців, з якими мені доводилось говорити про “Вечірній мед”, один тільки Олег Коцарєв запідозрив, що в цьому романі якось присутній Джойс:

“Перший, найбільший і найкращий текст книги – «роман» із назвою «Вечірній мед» – є історією з життя творчої «богеми». Історією про поета Костя (неважко здогадатися, про кого йдеться, але, можливо, колись прочитання цього твору стимулюватиме цікавих читачів до біографічних екскусрів), його кохану і друзів. Усі вони музиканти, художники, поети, філософи, всі шукають, веселяться і сумують, видозмінюючи, калейдоскопіюючи довколишню реальність (чи «реальність») самою своєю присутністю. Так утворюється майже типовий модерністичний міф із потужним алюзійним підмурівком аж до Джойса включно (не беруся, щоправда, стверджувати, чи мав Москалець на увазі останнього)”.

(Мені тільки одне незрозуміло: чому слова роман і богема у цій рецензії залапковані?)

Ну, але й цей відгук був як бальзам на рани; бо решта наших критиків і літературознавців узагалі думають, що Джойс – це той, хто про ліси щось писав… у лісі… повість у нього, здається, була… так і називалася: “У ліс”. ^_^

---