Так якось дивно думати, що зараз, ось цієї миті, коли за вікном струмують потоки розкішного снігопаду, десь там, у горах Шварцвальду, в зимових сутінках, стоїть самотня хатина, die Hütte Гайдеґґера – одночасна зі мною, з моїм тутешнім перебуванням зими вдома.

Якщо добре прислухатись, можна почути шерхіт снігу в темно-зелених лапах старих ялин, що стоять позаду die Hütte.

Побудована в 1922 році, вона протягом усього життя філософа була надійним прихистком від усіляких – природних, політичних, життєвих – бур і катаклізмів. Саме тут писалися сторінки “Буття і часу”. Саме тут наполегливо пророблялися думки й питання, варті обдумування й зосередженої серйозності так, як, може, жодні інші думки та питання людського існування.

     “Коли глибокої зимової ночі довкола хатини лютує хуртовина з ненастанними поривами вітру і все засипано й заметено – ось тоді настає вищий час філософії. Тоді її питання повинні ставитись просто і істотно. Кожна думка – опрацьовуватись чітко й строго. Праця над мовною чеканкою схожа на протистояння ялин бурі”, – говорив Гайдеґґер в радіовиступі 30-х років.

Така проста хатина, анітрохи не схожа на кічуваті архітектурні химери нинішніх і тутешніх скоробагатьків, які, власне, ніколи не є нашими сучасниками і співучасниками, ані, тим більше, співвітчизниками. Вони вічно спізнюються, надто ефемерні й тимчасові, незважаючи на всі їхні дуті статки й писки. Спізнюються бути. Не встигають бути. У них вічні проблеми з часом – а отже, з буттям.

6х7 квадратних метрів. Акуратно складені під стіною рубанці – щоб можна було протопити, заварити чаю, загріти душу. Мені здається, там нема електрики. Може, гасова лампа? Сидіти в сутінках року, дивитись, як повільно падає сніг, слухати, як затято мовчать ялини, що пам’ятають  німецького філософа, який сам носив воду ось від цієї колонки і сам розпалював у грубі.

Die Hütte, сама у горах Шварцвальду, істотність і самість, одночасна зі мною.

 

Вифлеєм

(Слова, музика, спів – Костянтин Москалець)

На шляху до Вифлеєму
Сніг засипав землю темну,
І на всю пустелю білу
Зірка перша мерехтіла.
Цілу ніч вона вела,
Де стаєнка є мала.
Там Пречиста Діва сина
Повивала, люляла.
Пастухи в сопілки грають
Сина Божого вітають.
Над вертепом, понад степом
Білі ангели кружляють.
Три царі зі Сходу йдуть
І дари свої несуть.
Поміж темряви густої
Бога-Світло віднайдуть.
Забере неситий Ірод
Ладан, золото і миро.
Але кожен по своєму,
Ми йдемо до Вифлеєму.
Під ногами сніг рипить,
Наша зірка мерехтить,
І безмежної любові
Може серце не вмістить…

1.

Льодохід розпочався раптово й застав чоловіка якраз на середині ріки. Він почув тріск, шум, подібний до пострілів, і озирнувся. Крижина наповзала на крижину,   з-під зміїстих тріщин ринула темно-зелена вода. Тільки під берегом залишався ще неторканий лід, твердий і певний, як сама земля, але до берега було далеко. Чоловік побачив, що він опинився на невеличкому плавучому острівці, якого все далі й далі на захід відносила потужна, вивільнена від довгого зимового сну течія. Поряд пливли більші й менші крижини, наздоганяли одна одну й переганяли, зіштовхувалися, кришилися, переверталися. Там, на непорушному березі, який плавно відпливав на схід, стояли люди. Вони бачили чоловіка на крижині, щось кричали йому, жестикулюючи. Але могутній березневий вітер відносив їхні слова і жести в безвість, чоловік бачив тільки безладну метушню, окремі звуки, тривожні й застережні, ледь торкалися його слуху, і якби не ситуація, в якій він отак несподівано опинився, то з цих людей можна було б навіть поглузувати, скрутивши, наприклад, дулю. Чоловік знав, що тепер він недосяжний, і жоден із тих, хто метушився на березі, не зможе йому ні допомогти, ані зашкодити. Той чоловік усе своє дотеперішнє життя був великим прихильником мистецтва рівноваги. Отож і тепер він ширше розставив ноги, дістав із кишені люльку й тютюн і закурив, міркуючи, що його робити далі й чи робити взагалі. Знову почувся крик, але тепер він долинав згори, ледь чутний за гуркотом льодоходу. Чоловік підвів голову й побачив, що то дикі гуси летять. Ріка текла зі сходу на захід, гуси летіли з півдня на північ, а в перетині цих двох рухів стояв і курив чоловік, зберігаючи рівновагу.

2.

На цій крижині неможливо збудувати ні житла для себе, ані храму для Бога. Вона хистка, вона пливе і щохвилини зменшується, танучи. І той чоловік, який стоїть на ній, також крижина, він також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старіє, віддаляється. Ріку можна перепливти човном, у naos-святині. Але як можна зберегти себе від розчинення, коли ти — крижина, тобто породження ріки і її невіддільна частка? На якому березі заховається крижина — і не розтане, коли повсюди вода, і чоловік — також вода, мій любий Фалесе, вода, що тужить за своєю випадковою, довільною формою, детермінованою льодоходом? Куди йому подітися, коли він — крига, а не діамант, сіль, а не алмаз? Тим більше, що чоловік навіть не бачить того, що він хоче зберегти, навіть не відчуває сповна і не усвідомлює. Чи може крижина усвідомити себе рікою  — від джерела до гирла — а не водою ? Не може. Чи може вона усвідомити себе водою? Цього чоловік не знає. Чи крига й вода — це одне і те ж саме? — питає чоловік, так, ніби він уже знає, чим є тотожність.

Ось ця крижина страждає, хворіє, старіє — пориста, важка, крихка, дедалі аморфніша; ось вона молиться або займається йогою, благаючи Його затримати цю форму; ось вона помирає — тобто зливається з рікою і розчиняється, вода — у воді. Ось її вже нема, швидко тече повноводний Сейм, сяйливі рибки часом вискакують на поверхню. «Крижини нема, але вона була», — оце і все, що можна сказати. Можна додати: «Крижини більше ніколи не буде, в ось такій формі й консистенції. Вода здіймається в небеса. Вода повертається з небес». І вийнявши люльку з беззубого рота, чоловік на крижині голосно розказує вірша:

 

По ріці до джерел — проти часу —

образи хмар супротивно пливуть —

їм про час швидкоплинний не йдеться.

Небо постане з води, щоби з неба вода пролилася

і минуле вернуло в майбуть[1].

3.

Протягом усього життя чоловік прагнув викристалізуватися, набути кшталту, стати особистістю, мати власний світогляд тощо. І вічно зберігати цю форму. Спочатку набути кшталту — потім затримати його. Він ніколи не думав про те, що це марення кожної води. Хмари відображаються в ній, дерева, береги, перелітні дикі гуси. Мімесис. Подвоєння. Містика дзеркал: закуті в рамку шматки загуслої води, в якій відображається неголене чоловікове лице. Але це не відображення, чоловіче; це і є ти, вода, відображена у воді. Верба над річкою — і кожна вода, яка дотікає до того містичного місця, де відображається верба, вважає себе вербою. Дві-три секунди. Пливе далі, вважає себе по черзі вежею, птахом, зоряним небом над головою, ось цією людиною, моральним законом у ній.

Бог, схилений над людиною. Вдивляється в неї, впізнає власні риси в  о ц ь о м у:    у квадратикові чи овалові текучої води. І кожна вода, сиріч людина, вважає себе образом та подобою Бога. Кожна мить течії. Часом налітає вітер — і тоді водою йдуть брижі, відображене обличчя вкривається зморшками, здаючись потворним і старим; але Той, кому належить це лице, вічно юний. І тільки він має власний образ. І тільки Він може сказати про Себе: «Я».

Єдине, що можна сказати про воду — це те, що вона є. Але вода не може сказати про себе: «Я». Вона не усвідомлює себе рікою, тією, що тече зі сходу на захід і впадає в інші ріки, а ті, своєю чергою, до моря. Вона не усвідомлює того, що тече. Вона не усвідомлює. Вона не є притомною водою. Вона всього один раз пропливає під вербою. Einmal ist keinmal[2].

4.

«Отож, — питає себе чоловік, — що ти хотів кристалізувати? Так, ніби це залежало од твоєї волі — і ніби та воля є твоєю власною, а не волею течії. Оце напівзруйноване тіло? Оцю пригноблену й загальмовану душу? Оцей життєпис, переглядаючи якого, відчуваєш невимовну огиду? Оцю пам’ять, захаращену найрізноманітнішим мотлохом образів, які тільки один раз промайнули в тобі? Тріски та цеглу неіснуючих уже будівель, кістки давно померлих найдорожчих, шерсть здохлих котів та псів — таких відданих! Einmal.

Так, тоді ця вода була дуже чистою — як і кожна вода, яка щойно повернулася з юних небес, — і тому вона так спрагло всотувала в себе ці коштовні, найперші тутешні образи; але згодом, зовсім скоро ці образи почали нашаровуватися один на одного, переламуватися, спотворюватися, застигати. Їх стало все важче нести, водо; ти почала гуснути, ти стала в’язкою і важкою для самої себе — і для течії. Ти стала крижаніти. Весна й літо проминули. Ти думаєш: назавжди. Яка ти безпам’ятна, водо. Ти забуваєш подорожі в небеса, буття рай-дугою і все, що бачиш там. Дуже рідко, але все ж сниться тобі щось звідтам, — і тоді ти прокидаєшся з непідробним відчуттям чистоти й модерності. Але це спогади, водо, отже — ілюзії; насправді ж ти вже стара, поточена шпарами, крихка крижина. Силкуєшся якось стулити себе докупи. Не течеш, боїшся текти. І все одно розсипаєшся. Мабуть, ти ніколи нічого не навчишся, з отакою легко зникомою, наче вранішній туман, пам’яттю. І все ж мені трохи шкода за тобою. Адже ти — це я. Кажу «я», мавпуючи Того, Хто на хвильку в «мене» заглянув. А течія відносить усе далі, од цього «місця», од цього «часу», який є виявом течії, і ти забуваєш себе, водо, і ти танеш, крижино. Ще кілька сотень тисяч образів. Може, навіть мільйонів — якщо враховувати сни. «Стрімко проносяться береги», — думаєш, проносячись повз них. «Верби відпливають туди, де я вже був», — думаєш, пропливаючи повз нерухомі верби. І кажеш «я», після того, як Бог зазирнув у воду.

5.

Слід підкреслити оцю принципову танучість людини, іншими словами — її часовість. Людина невіддільна од течії часу ззовні, так само, як і від розтавання часу в собі. Але поміж цими двома часами, зовнішнім і внутрішнім, існує суттєва відмінність. Зовнішній час має всі ознаки циклічності, в чому легко переконатися, спостерігаючи за кружелянням пір року, ночі і дня; людина так звикає до цього коловороту, що майже або й цілковито не зауважує його як суще. Натомість час внутрішній — лінійний час; він має початок і кінець, його невблаганної течії не перехитрувати імітаціями руху навспак, тобто спогадами або фотографіями, записаними на відео сімейними урочистостями або концертами тощо, так само, як і карколомними стрибками уяви або яснобачення наперед. Протягом усієї своєї напівпритомної історії людина помилково утотожнює внутрішній час із зовнішнім і, консервуючи та реставруючи, гадає, що таким чином вона убезпечує себе від того, що є, може, найістотнішою характеристикою її єства: від зникання.

Тим часом від людини на крижині вимагається зовсім іншого. Треба за будь-яку ціну зберегти рівновагу. Якщо чоловік  т е п е р  шубовсне до крижаної ріки, вороття йому звідти вже не буде. І хоча вороття не буде в кожному разі, але найголовнішою умовою, дотримання якої вимагають закони коловороту, є вчасне розтавання й замерзання. Ще жодна крижина не здіймалася в небо цілою.

«Можна звільнитися», — запевняла одна тридцятнп’ятилітня крижина.

«Я приніс вам волю», — стверджувала ще одна, тридцятитрилітня.

Чоловік на крижині згадує про них, про сказане ними, часом вірить, часом ні, пам’ятаючи, що й вони розтанули: один у небесній блакиті над Витанією, другий — у цілковитій нірвані.

І пливе собі далі, щосили зберігаючи рівновагу або, іншими словами, час.

 

[1] Вірш Володимира Кашки.

 

[2] Один раз — те саме, що жодного разу (нім.).

 

 

Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до трансцендентальних вод озера Волден, де жив Торо, до майже повністю невідомої в Україні американської поетичної традиції, а головне – до вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину (і як тут не згадати слова іншого видатного поета, Ігоря Римарука: «Поезія – Медея, що вбиває дітей своїх»?». Однак, як слушно зауважив Тарас Прохасько в післямові до найповнішого вибраного творів поета, Лишега сам по собі був втіленням найвищої поезії, в тому, що він робив, говорив, і в тому, як мислив. Може, якраз ця небуденна місія, бути живим втіленням поезії, додавала Лишезі невимовного чару майже дитинної свіжості і безпосередності. Він міг зненацька заспівати пісню Елли Фітцджеральд на зустрічі з читачами. Вмів задушевно говорити з деревами і птахами, рибами та раками, яких, знову ж таки, вмів ловити голими руками. Ходити босоніж по снігу і по вогню. Це не було письмом, або ж радше саме це й було письмом, таким, яким воно має бути в своїй первісній істині, коли босі сліди на снігу не означають нічого іншого, окрім самих себе, водночас породжуючи безліч надлишкових змістів, простіше кажучи, створюючи новий, інакший, прекрасний і неозорий засніжений світ, у якому можна протоптувати стежки, якими досі ще ніхто не ходив. Лишега писав собою. При всій м’якості і відкритості, він завжди чинив наполегливий опір спробам класифікувати його і його поезію, втиснувши до якої-небудь загальнозрозумілої таксономічної клітки, з суто дзенською послідовністю або ж дитячою впертістю повторюючи «ні». Ні, не натурфілософ. Ні, не послідовник Торо. Ні, не адепт східних вчень. Подеколи це спростовування очевидних, здавалося б, речей доводило до відчаю, аж доки я не зрозумів, що Лишега має глибинну рацію уникати визначень і об’єктивацій Лишеги, які неминуче призводять до відчуження і змертвлювання поневолення. Лишега не хотів бути об’єктом науки, хай навіть такої нестрогої, як літературознавство, як і кожен живий метелик не хоче стати навіки пришпиленим, зафіксованим експонатом у найбагатшій і найпрестижнішій колекції. Лишезі треба було текти. Його часто сприймали як дивака, забуваючи або й не здогадуючись, що дивує він свідомо, і що ексцентричні вихватки – це тільки один зі способів захистити своє недоторканне, уникнувши центрування шпилькою тієї чи тієї категорії. Може, ще й через це неадекватне сприйняття про творчість поета написано так розпачливо мало й до сліз погано. Дві коротенькі передмови до збірки англомовних перекладів творів Лишеги, що належать перу Григорія Грабовича та Джеймса Бресфілда, до сьогодні залишаються чи не єдиними текстами, релевантними масштабу постаті Лишеги, даючи більш-менш певні орієнтири для улокування такого роду письма. Це насамперед зауважена Грабовичем свобода світу Лишежиної поезії від соціального, від суспільних присудів, вірувань та ієрархій: «Тут небагато людей, а ті, що є – «маленькі» або «звичайні» люди. «Соціальні» питання, вже не кажучи про «політичні» або «національні», не заторкуються». Відстороненість від соціального, перш за все від поточного базікання, в якому всі речі наперед витрактувані, оцінені й самоочевидні – це різновид самозахисту від цілковитого й безповоротного розчинення в неавтентичності, коли всі присутні на одне лице і ніхто з них не є собою. Слід одразу ж зауважити, що така, послідовно проведена крізь усе життя поета відстороненість від соціальних та політичних проблем не може не викликати поваги, особливо ж якщо зважити на химерні, майже неправдоподібні перетворення багатьох соціально й політично заангажованих авторів, які за цей-таки час встигли з запеклих комуністів перетворитися на не менш запеклих націоналістів, ті, хто обстоював ліву справу, заходився незграбно використовувати праву риторику, а вчорашні постмодерністи зненацька забули про толерантність, поблажливу іронію і всепереможну грайливість, притаманну їхньому світові симулякрів, та й заходилися громадою обух сталить, палити шини і добре гострити цілком традиційну шевченківську сокиру. Чого не зробиш на догоду політичній кон’юнктурі та переспрямованим напрямкам фінансування – і як добре, що Лишега зумів уникнути непереборної для багатьох спокуси мамоною і волею до влади, даючи взірець кардинально відмінного етосу, м’якості оминання й ігнорування, яка насправді гостріша й дієвіша за лезо вищезгаданої сокири.

Вихід за межі наявного, покидання, умовно кажучи, Конкорду задля Волдена, Києва задля Тисмениці, а суспільства заради себе можна було б назвати довгим триванням трансценденталізму, хоча сам поет уникав таких, наповнених конотаціями термінів, воліючи давати перші імена і самотужки проживати різноманітні досвіди, без огляду на те, звідував уже хтось подібне чи ні; тому замість терміну маємо образ, образ неприрученості: «І все те, що може бути приручене чи неприручене – двояке. І в цьому, мабуть, є така діалектика: світ складається з великого світу прирученого і неприрученого, воно пульсує – так, так, туди, сюди… і в цій рівновазі поет стає на боці неприрученої природи, яка завжди може зробити несподіваний хід». Лишега постає шаманом, емпатичне вживання якого в душі речей, істот або стихій дає змогу перетворитися й читачеві, змінивши повсякденну напівпритомність відчуження й неавтентичності на всепритомність повної присутності в собі і причетність до дійсно істотного. Стан священного сп’яніння, викликаний напрочуд ясними віршами Лишеги, далекий від глосолалії з її чуттєвим заплітанням язика; навпаки, ми сповнюємось цілком тверезим розумінням ніколи перед цим не чуваних мов – як от мови доісторичного коня, намальованого (чи то записаного?) первісним мисливцем на стіні печери.

Містична ясність усерозуміння притаманна дітям. Тому найпростіше було б охарактеризувати Лишегу як іще одного «маленького принца», що загадковим чином примудрився зберегти дитинність протягом 65-літнього перебування в пустелі реальності. Ця характеристика спокушає ще й тому, що до неї схиляє і сам автор, невинно підказуючи в одному з автобіографічних творів-візій: «Не розтуляючи очей, він усміхається до себе.. Він відчув у собі порух давно забутого маленького принца..». Не можна оминути увагою і надзвичайної вразливості авторського «я», його болісних реакцій на «дорослий» світ соціально адаптованих, тобто приручених, людей, що супроводжуються нескінченною рефлексією – хоч у формі питань-сумнівів етичного змісту, хоч у формі суто дитячих форм самозахисту. Драматичні описи сюжетів незумисних сутичок, випадкових заступань на ворожу територію, спроб залагодити конфлікти складають переважну більшість Лишежиних текстів. Його прихильність до неприрученого є зворотнім боком ураженості соціальним. Досить згадати хоча б те, що неблагонадійного поета вигнали з останнього курсу англійської філології, не давши змоги завершити навчання і працювати за спеціальністю; або те, що через заборону друку перша тонесенька збірка віршів «Великий міст» побачила світ аж у 1989 році, коли автор мав уже 40 літ, а за його спиною, як нагадує Грабович, пролягло 20 років практично майже нікому невідомого добірного поетичного письма.

Однак не все так просто і з дитинністю. Вадим Трінчій, автор однієї з нечисленних інтерпретацій поетики Лишеги, до яких варто прислухатися, підкреслював повністю протилежні інфантильності аспекти, також притаманні текстам поета. На думку Трінчія, вони створюють образ автора саме як дорослої людини, завдяки свідомості і дидактизмові мовлення, чіткій відповідності поміж прийомом-інтонацією та віком автора. Радикальна опозиція Лісу-людини є наслідком містерійної (а не інфантильної) неврівноваженості, а сам Лишега постає перед читачем-учнем як шаман, або орфічний містагог і живе втілення діонісійства поезії.

Якщо не рахувати віршів і щоденників, я завжди вкрай неохоче пишу від першої особи. Уникаю згадок про особисте знайомство з авторами, якщо це рецензія, рідко ділюся спогадами про спільні розмови або пережиті пригоди. Віддаю перевагу close reading, давно зрозумівши, що твори зазвичай цікавіші за повсякденне життя і матримоніальні стосунки тих, хто їх написав, а згадки про пиво, випите разом з поетом, зовсім нічого не додають до розуміння того, чому він використовує дві крапки наприкінці речення замість трьох. У випадку з Олегом Лишегою все інакше. Він не раз приїздив до моєї Келії Чайної Троянди, ми годинами дискутували про поезію Т. С. Еліота, Езри Павнда і Грицька Чубая, єдиного, кого Лишега визнавав своїм учителем. Ми разом ловили молодих щучок на озері і купалися в Сеймі, палили багаття, заворожено споглядаючи викладені золотом галактики над головою і поблажливо підсміюючись над Тарасом Чубаєм, що вчепив блешнею загадковий предмет на дні ріки, може, остов козацької чайки, може, скриню з рубінами, перлами і новими піснями. «Скриню», саме так… Зосереджений і просвітлений Віктор Морозов, найближчий і найдорожчий нам обом побратим, будив о 5 ранку, і, впевнено тримаючи кермо, віз нас тільки йому відомими шляхами до заповітного місця неподалік від Довженкової Сосниці, туди, де Сейм поєднується шлюбом з Десною. Саме там щороку вершився ритуал направи космічного колеса, розмикання вод навесні і замикання їх восени. Лишега був добрим шаманом, його охоче слухалися води, риби й раки самі стрибали до усміхнених рук, а сузір’я оберталися, ні, урочисто танцювали павану, в належному темпі, бо ж як було не дослухатися до слів, сказаних таким по-дитячому чистим голосом. Саме тут я раптом усвідомлюю, що за чверть століття не почув від Лишеги жодного нецензурного виразу; не здивуюся, якщо він їх попросту не знав. Лишега був великим поетом, багато хто зрозумів це тільки тоді, коли його не стало; смерть його більше оплакували студентки на Твіттері, аніж представники сякого-такого культурного істеблішменту, телебачення ж узагалі вирішило промовчати. За винятком нагороди американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну поетичну збірку, у своїй країні він не отримав ні премій, ні особливо великих гонорарів, ані цілком заслуженої слави й почестей, і це буде довічною ганьбою для українських культурних інституцій, що всі ці роки старанно займалися промоцією та вшануванням учорашніх комсомольських співців або й просто відвертих, зате пробитних, графоманів.

Втім, справа навіть не у відзнаках. Автентичність кожної події, в тому числі й мистецького твору, полягає ще й у тому, що тільки певна особа може написати ось такий вірш і сказати саме ті, найпотрібніші слова, у найвластивішому порядку, стаючи, таким чином, носієм зв’язку між буттям, священним і людьми. Тільки завдяки їй на безплідну землю починають падати урожайні дощі, а в літературі з’являються нові жанри і теми. Час такої особи наповнює собою абстрактні й анонімні цифри літочислень, стаючи конкретним часом як таким, з власним ім’ям, голосом і обличчям. Так, скажімо, озираючись на 70-і, ми впізнаємо їх як час Василя Стуса і Грицька Чубая, 80-і дивляться на нас крізь окуляри Ігоря Римарука, а 90-і мають пильний погляд Соломії Павличко. Цієї особистої участі, неповторності долі й покликаності до звершення істотних речей ніколи не вдасться змоделювати, ані зімітувати, як би завзято нас не переконували у протилежному. Коли верлібри пише Олег Лишега, вони звучать краще за будь-яку з регулярних форм вірша, бо по вінця переповнені музикою поезії; коли ж графомани й посередності починають складати сонети, вони звучать як макабрична какофонія, бо бездарності неспроможні створити дар. Один з найкращих наших поетів відійшов раптово, старанно замкнувши води наостанок. Минуло після цього дев’ять днів, довгих, як дев’ять літ, і тільки тоді ми з Морозовим якось одночасно зрозуміли, що знову розімкнути води річок мови і запустити в рух космічне колесо більше не буде кому.