Month: Грудень 2023

Краплі ріки Геракліта


Коли є дві новини, хороша і погана, краще починати з поганої.

Ми добре пам’ятаємо, чим закінчуються справи, випускаючи з поля зору те, чим вони починаються. Тож коли дійде до хорошої новини, шок від поганої вже встигне влягтися…

Так і з цими підсумками чергового року війни, по-своєму макабричного, по-своєму доброго, року, який для мене розпочався бомбардуванням Києва російськими ракетами й тривалими та частими відключеннями електроенергії. Як рік зустрінеш, так і проведеш, згадував я, прислухаючись до вибухів у вузькому коридорчику між рятівних, кажуть, двох стін.

Вибухів потім справді не бракувало, і ракетних, і дронних, і метафоричних. На жаль, ми й досі не маємо (з невідомо чи поважних причин засекреченої) статистики щодо людських втрат на полях боїв із московською ордою. Однак, судячи з кількості похоронів загиблих воїнів навіть у невеличкому містечку, де живе моя мама, рахунок іде на тисячі. А це тисячі нових сиріт і вдів, поруйнованих доль і родин, страхітливі діаграми несправедливо заранніх смертей та, не в останню чергу, тисячі ненароджених українських дітей.

Ніколи не забуду сцени у відділі соціального захисту, мимовільним свідком якої став у лютому. Старший чоловік приїхав із далекого села, щоб отримати довідку для отримання допомоги. Відверто вороже налаштована чиновниця (переважно вони всі так налаштовані за замовчуванням) закотила істерику: у неї, мовляв, тисяча неопрацьованих паперів і сьогодні вона не зможе прийняти “дєдушку”. Чоловік, проте, виявився не в тім’я битий: “Не можеш прийняти? Щоб тебе Господь Бог прийняв, у мене син четвертий рік воює, хто мені допоможе?” Розкішне народне прокляття і, може, осудливі погляди нашої черги виявилися чудодійним ліком на бюрократичну безсердечність, чиновниця мовчки відклала свої папірці й за лічені хвилини оформила чоловіку довідку.

Але ж не можемо ми всі клясти на кожному кроці! У маршрутках, де водіїв починає ковбасити від одного погляду на посвідчення учасника бойових дій, у лікарнях, де поранені бійці змушені вистоювати в довжелезних чергах і не завжди отримують належну увагу та лікування; про військкомати краще взагалі не згадувати. Зрештою, кожен з читачів може з власного досвіду додати численні факти цинізму, брутальності, загального падіння культурного й етичного рівня у суспільстві.

Причому хай би йшлося про виживання, про захоплення рятівних шлюпок на приреченому “Титаніку”, це ще якось можна було б зрозуміти. Ні, йдеться про невитравлений спадок хамства радянських часів, що, як вірус, жив у народному організмі кілька десятиліть, а тепер, за сприятливих обставин анархії, безвідповідальності і корупції почав бурхливу руйнівну діяльність.

Читати повністю

Сп’яніння від мови


Я й досі тішуся, що свого часу встиг подякувати Михайлові Москаленку за його неоціненні переклади Сен-Жон Перса. І взагалі, та тривала розмова в одній з кав’ярень на Прорізній залишається у пам’яті як одна з найважливіших зустрічей та подій у житті. Тільки ті, хто змушений був вивчати у школі монструальні вірші на зразок “Партія веде”, зрозуміє, яким одкровенням і даром були для нас, 15-20-літніх поетів, публікації у “Всесвіті”, очолюваному Дмитром Павличком наприкінці 1970-х, а серед них – переклади Москаленка, якого хтось із друзів-поетів (Олег Лишега? Ігор Римарук?) напівжартома називав сірим кардиналом Київської поетичної школи.

1978_01_vsesvit_001

І ось, знову зима, сніги, часопис, який несподівано виринає з архівного забуття, озиваючись вишуканою українською мовою, мовою Євгена Поповича, Михайла Москаленка, інших видатних перекладачів, які на своїх плечах донесли до нас, молодших, найкращі твори світової літератури.

А потім прийшли сніги, перші сніги відсутності, на великих полотнищах, витканих дійсністю і снами; і все горе, покладене на людей пам’яті, торкнуло свіжістю білизни наші скроні. І сталося те вранці, під сірою сіллю світанку, раніше шостої, наче в притулку долі, у місці благодаті й милосердя, де вивільняти можна сонм величних гімнів тиші.

І всю ніч, без нашого відома, під тим гордим пір’їстим подвигом, що високо підносить руїни і тягар душі, високі міста з поточеної світляками пемзи не уривали зростання та піднесення, і забували про свою вагу. І дещо про це дізнались лише ті, чия пам’ять непевна і розповідь хибна. Участь духу в оцих нечуваних речах нам невідома.

Читаючи ці рядки, відчуваєш легке сп’яніння. Це добре, вистояне вино мови, це високі зразки поетичного мешкання у бутті, які додають сили жити навіть у нестерпному неминучому.

***


Село в снігах і пес побіля ніг,Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.

Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп’яче серце стало трудним,
А очі — недовірливі й сумні.

Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?

Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголóсній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.

Машина обурення


Outrage Machine

Розповідь Тобіаса Роуз-Стоквела викликає тим більшу цікавість, що він сам брав участь у розробці та прикручуванні згаданих кнопок, створенні алгоритму ранжування, який почав збільшувати охоплення емоційно забарвленого контенту. Більшість цих функцій були створені із цілком позитивними намірами (зробити поширення контенту вірусним, закликати людей до солідарності, співпраці та взаємодопомоги, стимулюючи благодійні та політичні акції тощо). “Ми були одержимі ідеєю емпатії як інструменту для зміни людської поведінки. Я був переконаний, що будь-яке збільшення кількості емпатії зробить світ кращим, що емпатія – це буквально одне з найважливіших почуттів, яке може відчувати людина. Популярним рефреном тієї епохи стала промова Обами про так званий дефіцит емпатії й про те, що сама по собі емпатія – це “якість характеру, яка може змінити світ”. Соціальні мережі були найважливішим новим інструментом, який ми мали для пробудження емпатії. Хоча сьогодні це важко помітити, оптимізм навколо цих інструментів був відчутним і заразливим у перші роки їхнього використання. Ми вважали, що ця технологія була доброчесною сама по собі“, – згадує автор.

Однак не так сталося, як гадалося. Соціальні показники, стрічки фейсбуку, створені алгоритмом, можливість ділитися контентом в один клік – докорінно змінили типи інформації, доступні для всіх, і в сукупності спричинили кардинальні зміни в тому, як ми аналізуємо та обробляємо нову інформацію. Адже вся архітектура соціальної мережі працює з урахуванням вірусності, з конкретною метою привернути нашу увагу якомога швидше. За відсутності тертя між імпульсивними думками наших сусідів і нашими власними, за відсутності неквапливої рефлексії швидке мислення має перевагу.

Читати повністю