Назву «Songe du vieil pelerin» я запозичив у Гейзінґи. В «Осені Середньовіччя» згадується однойменний алегоричний трактат Філіппа де Мезьєра, людини, яка наприкінці XIV століття, коли епоха лицарства вже догорала, марно мріяла про новий хрестовий похід. “Ех, – скрушно хитав головою перекладач з французької, Михайло Москаленко, коли моя поетична книжка вийшла в світ – хтось неправильно переклав тобі назву, бо в підзаголовку має бути «Сон старого пілігрима», а не “Пісня старого пілігрима”. Я пояснював йому, що в перекладеній “Осені Середньовіччя” ця назва зустрічається двічі – і один раз вона перекладена правильно, як “Сон…”, а другий – як “Пісня…” Мені, як виконавцеві авторських пісень назва “Пісня старого пілігрима” була ближчою (хоч і помилковою).

Говорити про великі речі пізнього часу, коли форми ще стоять, а життя з них вивітрюється. Коли в особистому житті Вона ще поруч – але вже не твоя. Коли ще є вишукані костюми і бальні черевички – але більше ніхто не танцює, бо всі музиканти пішли на війну. Таким настроєм сповнені чимало тодішніх пісень, а заразом і вся ця збірка віршів.


***
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить,
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш розплавлений метал.

(Songe du vieil pelerin – “Тирада 16”)

“Тирада 16”, яку ви читаєте, написана сорок осеней тому. У ній теж багато осені і старовини: забуті кімнати, давня ваза, давня рана, лілея в тонкій руці, раптовий Кранах серед підробок. Це простір, де хоча стіни зал можна міняти місцями, та це нічого не змінює насправді, тому що розлука з любов’ю юного літа бистрішає так стрімко, як ллється розплавлений метал, з якого колись віділлють холодні статуї майбутнього спогаду й відчуження; і процес цей незворотній.

Пізніше я не виправляв цього вірша і не вигладжував його. Нехай лишається таким, яким був – свідченням того, як ми вчимося говорити, спершу вдаючи когось іншого. Будучи молодими, граємо старих пілігримів. Старіючи – ностальгійно перечитуємо невправні юнацькі вірші, наче вдруге проживаємо давно побачений, безповоротний сон.

У часі жорстокого руйнування моєї держави, коли щодня вчишся жити поруч із болем і смертю, я опинився між бюстів римських імператорів і серед відсторонених ликів раптом упізнав споріднену душу, Марка Аврелія. Він писав нотатки до самого себе в таборі на дунайському кордоні, під час війни і моровиці. Він знав, що таке тримати внутрішню цитадель, коли довкола валиться світ. Він так і помер там, загорнувшись у плащ і відвернувшись лицем до стінки похідного намету.

Помер? Ні, перейшов до безсмертя, у яке, щиро кажучи, не вірив.

З твору Платона. «Тож той, хто має високий розум, хто звик до роздумів і про всі часи, і про всі речі загалом — як ти гадаєш, чи може це смертне життя здаватися йому чимось важливим? Це неможливо, — відповів він. Тоді така людина і  смерть не вважатиме тяжким випробуванням? Ні, в жодному разі».
Марк Аврелій, Роздуми, 7/XXXV

Я стояв перед ним і пригадував давній свій вірш про втрачений Рим, про далекий рідний край, про заранні пошуки добірного народу і невитрачену ніжність до нього. Писаний в іншу пору, вірш раптом по-новому заговорив до мене і до теперішнього часу. Я посміхнувся і заспокоївся. Може, це найдієвіша форма розради: упізнати в незворушному камені погляд того, хто так само чекав на свою смерть, і не втратив мужності.

Бо ж хіба смерть – це не евакуаційний вихід у часі гаданої безвиході?

***

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку

Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.

Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.

З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.

Кому було те письмо? Може, листи?

…Заповіти?

***

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі