Коли за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений чай із пелюстками жасмину, поставити улюблений диск і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи на відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись на блискучі вертикальні лавини сутінкової води без слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім не так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона не заробляє співом на життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам не платять за наші молитви. Дарма, що в неї не дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себе без решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний час дощового літа, заким прийде або не прийде відповідь, заким злива до краю перетворить знайомий краєвид на картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі на спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона не залишає себе на завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися в сухе, забутися про мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених на старіння. Як добре, що я сама, думає Марія, і на її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що земля стане колись безлюдною, полегшено зітхне на повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня на Північ, їм більше не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами на хвостах, а в прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів, небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому не завдаючи шкоди.

/(“Зірка на ім’я Марія”)