«Оце вже точно по мою душу», – думає Принц, коли я вранці заходжу до ванної кімнати. Особистий простір, про який писала Вірджинія Вулф, потрібен не тільки жінкам та письменникам; собаки також потребують усамітнення. Водночас Принц чудово розуміє, що ванна кімната створена не для собак. Очі в нього як у в’язня, якого запрошують на страту. Хтозна чому Принцові здається, що стратити його повинен саме я. Так принаймні здається мені, коли дивлюся в сповнені неземного смутку карі очі.

Колись, іще на початках мого поселення в Києві, Принц відчутно гризонув мене за ногу і довший час після того злощасного випадку стосунки наші не складалися. Ясно, що їжу я йому виносив і воду в мисочці міняв, але особливої приязні (як у випадку з моїм дорогоцінним Тузіком) не було. Часом, під настрій, я міг почухати його темну плямку на голові, подеколи він привітно махав хвостом і гостинно скавчав, коли я повертався з довших подорожей.

Не більше.

Рівно рік тому, в червні, у Принца віднялися задні лапи. Я вже писав тут про саможертовну посвяту моєї дружини Богданки. На осінь, коли похолодало, вона забрала його жити до хати. Не володаючи задніми лапами, пес часто ходив під себе, а це означало повсякчасне прибирання калюж і какашок. На пошті вже звикли, що нам треба незліченна кількість посилок з пелюшками («Ваші пелюшки біля дверей стоять, як завжди!»)

Тим часом добрі люди одразу ж після катастрофи з собакою порадили усипити його.

Ага, усипити, легко сказати. Щоб потім він приходив у наші й без того тривожні сни і, зазираючи карими очима в душу, мовчки питав, за що ми його вбили.

За що конкретно ви мене вбили? Адже я нічого такого не зробив. Кожного може спіткати раптова неміч або невиліковна хвороба, однак це не провина, варта смертної кари. Адже ми всі – і я, і ви, ті, хто читає ці слова – на короткий час тут, ніби в гостях у буття. Шалена швидкість лету по той бік землі і світла у супроводі цілого кортежу улюблених псів, котів, птахів та інших істот.

І назад ніхто не повертається, ніколи.

– Я його вбивати не буду, – безапеляційно заявила Богданка. – Скільки йому відведено, стільки й житиме. Я його взяла до нас, я за нього й відповідаю.

На нашій пам’яті було вже так багато цих вірних псів та інших істот. Першим знайомим собакою в житті був Топа, який стеріг хатинку моєї бабусі. Потім дорогий і незабутній Тузік, його брат Каштан, Буран, кішки Карга, Дана і Пушинка, дві сестри Найди, які любили ходити зі мною на риболовлю, Тоторо Борода, бездомний пес, який жив біля Леруа Мерлену, Барс і Пірат, яким Богданка присвятила свою книжку – і далі за списком. Хтось із них упав до каналізації на тваринницькій фермі і не зміг вибратися, той помер від старості, того збила машина, ту повісили в посадках недобрі сусіди-нелюди, іншого задушив вовкодав, ще одна провалилася під кригу, перебігаючи Сейм, а того… о, так, того усипили.

І тепер, любий Принце, в нас не лишилося жодного собаки, окрім тебе. Нехай і з слабенькими, тремтячими лапами, але живого. З розумним поглядом і бажанням ласки. Я ніколи не забуду, як ти колись заскочив до хати, схопив у зуби іграшкового ведмедика – і прожогом назад, до буди! Принце, ану негайно віддай ведмедика! Глухе погрозливе гарчання у відповідь. Довелося виманювати терориста з буди смачняшками, тихцем рятуючи приголомшеного заручника, який і зараз починає затинатися, переповідаючи ту страхітливу подію.

А одного разу Принц упіймав справжнього живого злодія! За руку. Миршавий дядько зі спитим лицем зайшов у двір, мовляв, дайте води напитися, бо ніде переночувати, нікого з нас на подвір’ї не було, тож він схопив візок із ґумовими колесами (частину його ви можете бачити на фото) – і мерщій до хвіртки, на вулицю, де за візок можна отримати цілу пляшку прекрасної каламутної самогонки! Але Принц не спав, та й схопив його. З того часу дядько перестав (сподіваюся) шастати по чужих дворах.

І після всіх цих пригод, веселого й печального екзистенційного спільного досвіду нам радять покликати добру тітоньку Смерть із визвольним шприцом у кістлявій руці. А ви – відверніться, не дивіться, як я роблю йому заштрик, як тілом котяться конвульсії, як він дивиться в цей час, на вас дивиться сповненими всерозуміння й прощання, і прощення, аякже, очима, адже собаки завжди все прощають тим, кого люблять. І навіть тим, хто їх усипляє.

*

не біжи від мене мій псе не залишай мене

ти навіть не знаєш як міцно мені хочеться

щоби ти був поруч

не біжи від мене по той бік землі

і по той бік місяця не залишай мене в лісі

щойно западе темрява мій найдорожчий псе

не відходь від мене щоб не сидіти мені

біля мурашника щоб не вити мені між дерев

щоб не шукати слідів твоїх де ти спіткнувся

щоб не питати всіх як так тебе не стало

коли дивитися здалеку смерть здається

такою несправжньою а коли наближається

ранить багато й міцно як шкло гостре

пробиває лапу як вистріл мисливця ранить

серце псе мій найдорожчий покладу голову

на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап

заплющу очі тихо по тобі плакатиму

(Богдана Матіяш, збірка «Твої улюблені пси та інші звірі»)

Коли мене нема вдома, Богданка сама бере тебе на руки і виносить надвір. А там, Принце – Літо Господнє буяє, там жасмин духмяний цвіте, рожеві півонії і шипшина сповідують радість бути. Після моторошно гучних вибухів, які вже п’ятий рік лунають у київському небі, ти чуєш тільки найгучніші звуки. Коли знову лунає сирена повітряної тривоги, сусідські пси виють від жаху не своїми голосами. Дослівно не своїми. Це виття нагадує пронизливі зойки катованих людей. А ти не виєш. Ти лежиш під своєю улюбленою калиною і незмигно дивишся на мене. Твої мудрі очі говорять більше, ніж може сказати людська мова. Ми обоє можемо загинути зараз від вибуху, каже твій погляд, але як же добре жилося нам разом! Якби ще цей день. Може, це літо. Або навіть цілий рік іще. Не треба нас присипляти. Та це нічого вам і не дасть, бо, помираючи, ми нарешті остаточно прокидаємося насправді.