Учора приліт балістики неподалік. Моторошно гучний вибух. Хлопчик, який безтурботно ласував чіпсами на сусідній лавочці, сполотнів, підвівся на неслухняні ноги і знову сів. Йому телефонує батько: негайно їдь додому. Малий бере велосипед, підходить до мене і простягає початий пакет чіпсів: “Може, будете їсти? Я вже не хочу”.

“Бо не знав, що́ казати, бо були́ перелякані” (Мк 9:6)

Я подякував і відмовився, кусаючи губи, щоб не заплакати, так мені його шкода було, переляканого на смерть. І всіх цих нажаханих молодих мам з візочками, і цю жінку, що по телефону заспокоювала свою маму стареньку: “Дихай… дихай глибше… ось отак: раз – і два; раз – і два. І випий валер’янки. Ні, зі мною все гаразд, я зараз буду, не плач, мамочко”.

І так усе літо – нестерпні ситуації, зловісне завивання сирен, безліч вибухів, руйнувань і смертей.

“…I як нам крен направити з тобою,
Коли щодня погроза i удар,
I пилу впав на душу сiрий шар,
I все значиться смутком i нудьгою?”
           (Микола Зеров)


Втім, це літо могло би бути ще тяжчим, якби не матеріальна допомога моїх дорогих жертводавців, часто разом з обнадійливими словами підтримки, ось як від Людмили Шевченко: “Я Вам вдячна за радість спілкування і за творчість! Тримаймося 🤝” або від Максима Мельника: “Допомога автору. З вдячністю за творчість”.
Я також отримав кілька анонімних переказів; сподіваюся, ці люди читають цей блоґ і побачать мої слова щирої вдячності.

Дякую сердечно всім, хто допоміг пережити непросте літо, а саме:


Катерина Солотопова
Людмила Шевченко
О. Супрун
М. Штогрин
Д. Кальной
Володимир Нороха

Ярослав Чорногуз

Я також неймовірно вдячний Дмитру Безвербному, В’ячеславу Федченкову і Максиму Мельнику.

Хай у вас буде стільки грошей, скільки листя на ось цьому улюбленому Братові Горіхові за вікном кабінету; а ще багато здоров’я, і світла, і спокою.

Бажаю нам усім дочекатися закінчення війни і нарешті полегшено видихнути.

Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.

Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату… Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем!

На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають “прокляті” питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що “пекло – це інші”.

Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи.

Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: “Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. (…) Україна – це Росія”.

Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.

– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.

Читати повністю