Останнім часом мене дуже дратують дописи знайомих у соціальних мережах. Вони сидять у Америці, Німеччині або Польщі, в безпечних, далеких від стресу й травм місцях, строчачи бадьорі пости про перемогу, бавлячись мемами, сприймаючи жорстоку реальність війни як черговий футбольний матч і поводячись достоту як фанати, що вболівають за улюблену команду. А тут з нами відбуваються значно страшніші й небезпечніші за футбольний матч речі. Хтозна, чи впізнають ці знайомі нас, коли повернуться сюди після війни. Хтозна, чи захочемо ми їх бачити і розмовляти з ними. Опіки смертю не минають безслідно ні для міст, ні для людей. І хоча на позір ми далі живемо, як жили, не втрачаючи мужності й надії, тішачись кожній пачці солі, яку вдалося роздобути, і кожній допомозі небайдужих до нашого лиха людей, але потім, коли все закінчиться, чи відпустять нас загиблі діти, яких ми не змогли вберегти, вагітні жінки, які не встигли народити, відважні воїни, яких підступно зрадили й кинули напризволяще командири, безліч інших воєнних сюжетів і топосів, про які не розповідають у бадьорих телемарафонах, передбачливо заткнувши рота тим, хто міг би правдиво й неупереджено показати моторош війни – війни, якою вона є насправді, а не в базіканні соціальних мереж і вічно неголених персонажів політикуму… Мертві квіти й діти не оживають, вони дивляться й дивляться нам услід, мовчки.
еспресо
Обов’язок бути
Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. “Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг”, – писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице. Задля цього вони, занедбавши і загидивши власні землі, принесли нам терор, страждання й розруху, замінували поля, де ми збиралися сіяти хліб і соняшники, на кожному кроці позалишали смертоносні пристрої. Чи ж можуть інакше чинити агенти смерті й хаосу? Читати повністю
Філософія письмового стола
Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.
Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.
Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.
Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.
Будьмо як діти
У присутності дітей дорослі бодай на короткий час перестають бути такими вже зажерливими й жорстокими, вони утримуються від брудних слів і цинічних розмов, наче в присутності ангелів. Не всі, звичайно. Тому й не перед усіма, але перед багатьма постають сіроокі й кароокі свічада, зазираючи до яких можна побачити іншу, ніж повсякденна, реальність, неземні царства, вільні від насильства і страху, від безупинної гонитви за маревом влади. Може, найкраще це розумів і бачив Той, хто і в дорослому віці залишався дитиною, дитиною Бога, єдиним Його повноважним представником у долині споконвічних сліз та несправедливості. Тому й слова Його залишаються чинними донині, і будуть такими аж до кінця всієї цієї історії з людством: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім’я, той мене приймає. А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря” (Мт. 18, 3-6).
Тож будьте як діти і бережіть наших дітей, тих, що в осерді серця, і тих, що зі сміхом бавляться на подвір’ї. Пам’ятайте про той день, коли пряма, здавалося, лінія життя почне заточуватися в коло, і ми вийдемо назустріч самим собі, ще чистим, ще вільним від ураженості злом. Погляд Бога – це не погляд грізного Судді з манерами ката. Він дивиться на нас очима беззахисної, безневинної дитини, тієї дитини, що вічно живе в душі кожного з нас, німо запитуючи: “Ти не зрадиш мене більше?”
Чесні злодії
Злодіїв не любить ніхто. Вони без найменших докорів сумління посягають на чуже майно, цуплять гроші з кишень, витягають смартфони, крадуть наші творчі ідеї або й готові реалізації у вигляді текстів та пісень
Злодії завдають нам матеріальної і психологічної шкоди. Адже після кожної крадіжки спустошеними виявляються не лише наші кишені, а й душі. Ми втрачаємо довіру до людей, відтепер насторожено супроводжуючи поглядом рухи рук кожного підозрілого пасажира в метро, кожної надміру близької жіночки в базарній черзі за маслом.
Однак є винятки і серед злодіїв. Вони крадуть, але якось не до кінця, дещо залишаючи своїм жертвам, ділячись, так би мовити, краденим з окраденими. Може, ще й тому замість однозначного осуду й неприйняття крадіїв існує чимало дотепних оповідей та анекдотів про них. Не такий страшний злодій, як його малюють, якщо його малюють з гумором. Досить згадати “Одеські оповідання” Ісаака Бабеля. Не знаю, як тепер, а в радянські часи це була навдивовижу популярна книжка, настільки, що я не міг роздобути її мовою оригіналу, тож доводилося читати в польському – не найгіршому – перекладі. Або – от же ж несподіванка! – про злодіїв розповідають деякі дзенські притчі і навіть вірші славетних японських поетів, як-от це хайку Мацуо Басьо:
Пам’ятаю, якось і до мене
вночі забрався злодій…
Кінчається рік.
Не всі зі згаданих розповідей картають за порушення чітко сформульованої сьомої заповіді «не кради»; у деяких з них можна помітити сердечне співчуття жертв крадіям. У відомій притчі про Рьокана розповідається про злодія, що заліз до скромної хатинки дзенського майстра, однак не виявив у ній нічого вартого уваги. Саме цієї миті Рьокан повернувся додому і, заставши злодія, сказав:
– Очевидно, ти пройшов довгий шлях, щоб зустрітися зі мною. Я не можу відпустити тебе з порожніми руками. Візьми, будь ласка, в подарунок мій одяг.
Ошелешений злодій вклонився, взяв одяг і зник.
Рьокан сидів голий, як мати народила, і милувався місяцем.
– Ех, бідолаха, – зітхав він, – як би я хотів подарувати йому цього прекрасного місяця…
Одного разу в житті зі мною також трапилася неоднозначна історія, пов’язана зі злодіями. Її особливо люблять слухати мої друзі-письменники, бо кому ж, як не їм, знати ціну кожного написаного слова, муки, що не раз супроводжують процес творчості, інші поважні, однак невидимі для непосвячених, обставини письменницької праці. Отже, в далекій буйній молодості, під час світоглядної суперечки з батьками, я зібрав до валізи усі свої прозові й поетичні рукописи, поклав на них зверху кілька сорочок та штанів, і, як воно й водиться за таких драматичних обставин, вирушив світ за очі. В електричці, що їхала на край світу, я познайомився з двома приязними хлопцями.
Костянтин Москалець 