На узліссі, де я зазвичай розпочинаю ранкові пробіжки, стоїть стовпчик із саморобною табличкою, на якій старанно виведено від руки: “Не викидайте тут сміття. Ви ж не москалі!”
Слід визнати, аргумент більш ніж переконливий. Я випльовую жуйку у смітник, запихаю навушники у вуха й, увімкнувши на повну гучність транс, вирушаю в тривалий забіг, який завдяки шаленій музиці межує з польотом.
Ми не москалі. За життя я сотні разів переконувався у кардинальних відмінностях, які поділяють нас і орду, відмінностях культурних, звичаєвих, релігійних, побутових… Може, найчіткіше їх описали наші письменники, волею долі занесені, як Гоголь і Шевченко, до ординських земель, або змушені описувати здичавілі російські звичаї, як це робила Леся Українка у “Боярині”.
Але незгірш за наших авторів ці неспростовні відмінності помічали й самі російські письменники – досить згадати Івана Буніна, у творах якого не раз безбожно загиджені “дєрєвні” з опухлими від безперервного надуживання алкоголю дегенератами чоловічої та жіночої статей змінюються по контрасту взірцево чистими українськими хуторами й селами, з побіленими хатками, доглянутими садками та городами, з охайними й тверезими господарями й господинями. Хай це естетичне бунінське замилування нікого не вводить в оману – він впритул не сприйняв української державності.
Це два паралельні світи. Вони майже ніколи не перетинаються, а коли запаморочливий історичний зигзаг і змушує нас доторкнутися рукавом до нечистих та хамовитих сусідів, це завжди викликає нестерпну огиду й відторгнення у нас, і агресію та бажання якомога болісніше принизити – у них.
Тим часом наближається Великдень. Під бомбардування Харківщини, Сумщини, моєї багатостраждальної Чернігівщини та інших українських земель, що їх удень і вночі обстрілює російська армія, ми готуємося до свята. Наші дружини, мами й сестри прибирають у домівках, пораються на городах, опікуються квітниками й садками. Ми, чоловіки, поруч із ними виконуємо найтяжчу роботу. Копаємо, носимо воду, садимо. Незабаром підемо на цвинтарі, приберемо й там, упорядкуємо дорогі могили наших рідних та захисників.
Наш розум і наша совість, наше почуття честі й поваги до сусідів і земляків учать, наказують нам, як категоричний імператив Канта, продовжувати робити все те, що ми робили роками, попри війну і загрозу смерті. Опікуватися могилами рідних та героїв, не занехаювати обійстя, давати лад землі.
Саме тут пролягає незримий, але добре зрозумілий і відчутний кордон між двома ментальностями: ментальністю хазяїнів своєї облаштованої території й ментальністю наброду, який ніколи й ніде не є вдома.
Пригадую Львів наприкінці 1980-х, у якому я тоді жив і працював. Тоді весь центр за незначними винятками заселяли “освободітєлі” та їхні нащадки, що носили на лицях виразне тавро звиродніння. Вони захопили помешкання поляків, євреїв, українців та вірмен, по-звірячому замучивши їх у катівнях НКВД, і розстрілявши тих, до кого в німецьких гестапівців не дійшли руки. У кращому разі, власникам тих помешкань іще перед війною вдалося емігрувати до щасливіших країв. “Червона армія нас визволила, і на то нема ради“, – якось меланхолійно зауважив “молодомузівець” Василь Пачовський, пісні на слова якого я співав під час українського пробудження.
Тогочасний львівський центр мало чим відрізнявся від депресивних кварталів яких-небудь Пензи або Тамбова, де мені теж довелося свого часу побувати, тож я мав змогу порівнювати враження. Повністю спиті, кримінальні типи никали Ринком і Сербською. З їхніх підбитих очей прозирала одна-єдина думка: де вкрасти, кого пограбувати, щоб похмелитися? Брами смерділи нечистотами, ця публіка гидила там, де жила, невипадково ж саме на ці звичаї москалів вказує згадана табличка на київському узліссі.
Уся ця нечисть безслідно зникла безвісти, майже водночас із проголошенням незалежності України. Помешкання в алкоголіків викупили, відреставрували, очистили (і, думаю, освятили, з огляду на тривалі приязні стосунки росіян і пекла). Тепер там тихо й чисто, у багатьох будинках – прекрасні європейські готелі, де не раз охоче зупиняємось і ми з дружиною, відвідуючи Львів.
Тільки ж вони теж хочуть повернутися до Львова…
Я міг би розповісти ще й про знищений і загиджений москалями Калінінград, де, на нещастя, опинилася могила мого улюбленого Канта. Важко не поділяти обурення німецького канцлера Шольца тим, що кремлівський ліліпут нещодавно закликав вивчати праці цього філософа. Кривавий убивця цвіту мого народу, сотень і тисяч беззахисних дітей та стареньких намагається присвоїти те, що принципово протилежне вчинкам російських воєнних злочинців: автономію розуму і безсмертний етичний закон, накреслений у зоряному небі. Той, чиї вояки на камеру обезголовлюють і розстрілюють військовополонених, насмілюється згадувати ім’я Канта, чи ви бачили таке диво?
Читати повністю
Подобається Завантаження…
Костянтин Москалець 
