Автор: Касас, Рамон – http://www.museudemontserrat.com/ca/coleccions/pinturamoderna/96/ramon-casas/507, Общественное достояние, Ссылка
Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів’ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. «І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я». Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам’ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, цілісна у своїй дискретності…
Пам’ятник Францу Кафці у Празі
Страх перед тим, що найбільше любиш: перед самотністю і людьми. Стара Прага, будиночок на вулиці Алхіміків, коханий образ ненависного батька, листи до Мілени. Часом усе це вщухає, але ненадовго. Вічно недописані романи, безсоння і болі в голові. Розгорнути улюбленого Флобера, як ліків зажити погоди духа та легкої іронії, ледь забарвленої співчуттям, а може, ненавистю, і знати, що вони стосуються тебе так само. Писати про це в черговому щоденнику, теж спротивілому й необхідному, звільняючись від співчуття, ненависті, від любові і страху бути нелюбим. «Він ніколи не буде здоровим, Максе, допоки матиме цей страх», — пише Мілена в листі до Брода. А через сторінку: «Це ми всі, цілий світ і всі люди — хворі; а він єдиний здоровий чоловік…» Отож: страх перед власним здоров’ям. І страх перед реальною хворобою, бо в цьому житті, на жаль, усе надто реальне. Навіть та сова, яка щоночі сидить перед його вікном у підвіденському санаторії, якраз тоді, коли він зібрався видужувати. Тобто стати таким, як усі? Єдине, що можна сказати навздогін, — цей страх не був даремним.
Ти не помилився — знову заходило сонце. Туди неможливо було дивитися, така холодна гармонія створювалася між двома кольорами — червінного злота та синього-синього моря; хто поставив ті небесні пляжі перпендикулярно до Землі? І лише одне слово забилося в грудях — «в е р е с е н ь», слово, всипане чорнобривцями та запахом стиглих яблук; і так забаглося майстерності та мудрості.
Коли я слухаю Дженіс Джоплін, зокрема, запаморочливу Summertime, яку вона виконувала на славетному фестивалі у Вудстоку, тоді нічна злива стоїть стіною за моїми вікнами і потоки літер спливають монітором; хлопці і дівчата, з якими я шалів від цієї нестерпної музики, сходяться до помешкання, дістають невагоме вино померлих, запалюють неіснуючі цигарки. Любі мої, вічно п’яні і обкурені хіппі та кришнаїти, дорзівці і бітломани, невиправні хулігани й свободомани, які, ні на мить не замислюючись, проміняли довготривале життя в радянському раю на пекельно солодку – і блискавичну – смерть від передозування та надуживання… Я регулярно дивлюся новини, але в жодній із них не знаходжу ваших імен. Мабуть, це тому так, що ви вже належите історії. А в історії не буває новин. Єдине, що там може бути – це дедалі глибше проникнення в матеріал – у ваші безсоння і похмілля, у ваші екстатичні стани, у позичені до завтра й ніколи не повернені три карбованці на пиво. Ви сидите на підлозі, слухаєте Summertime – і нічого мені не кажете. Там – у вічності, в історії, – завжди падають легкі нічні зливи, а от новин не буває. Принаймні, таких, як тут: політичних і соціальних, культурних і літературних, завжди чомусь гарячих, галасливих. Час – це сон, який кожен з нас бачить наодинці. Новини у сні такі самі примарні й нетривалі, як героїнові радощі і портвейнові осяяння. Хто доведе мені, що новина про депресію в популярної зірки, яка почалася сьогодні, а закінчилася завтра, одночасно з купівлею кількасотметрової квартири в Києві – отже, що ця новина важливіша й потрібніша за дощ і мовчання моїх померлих? Велетенські срібні краплі поволі скочуються монітором шиби; може, то кров летючих риб, може, сльози безпритульних ангелів. Інколи мені здається, що ми з ними ще зустрінемося там – у вічному, не пронумерованому Літі Господньому, у Святому Саду.
Костянтин Москалець 