Цього разу біда підкралася непомітно. Не було оглушливих вибухів дронів, не було ненависного свисту ракет, мовчали сирени повітряної тривоги. Тільки одне за одним почали з’являтися моторошні відео очевидців. Золотий серпневий пісочок, усміхнене сонце, ласкаві відсвіти хвиль – усе, як завжди, все любе серцю, впізнаване з першого погляду. І – риби. Мальки висовували голови з води, спазматично хапаючи ротами повітря. Їм теж судилося загинути, як і тоннам великої риби, що вже підіймалася з глибин догори черевом. Може, ця малеча кричала від нестерпного жаху. Може, вони кликали мене на допомогу!

Рікою пливла велетенська смертоносна пляма, знищуючи все живе на своєму шляху. Дарма, що я роками рибалив на Сейму, я ніколи навіть уявити собі не міг, що тут водиться така велетенська, красива риба і що її так багато. По всій окрузі стояв немилосердний хімічний сморід. Купатися і напувати худобу з ріки заборонили (кажуть, на багато років наперед). Місцеві мешканці ходили в медичних масках, бо через сморід не було чим дихати. Краса серпневого Сейму була красою прибраного покійника в ошатній труні.

 

Я ще ніколи не бачив своїх земляків – зазвичай усміхнених, привітних і балакучих – такими засмученими, приголомшеними й мовчазними. Як же нам жити тепер без Сейму?! Жодної пташки не літає довкола отруєної води. Жодної риби не пропливає під мостом. Нічого живого. Все померло.

Хтозна, чи вдасться порятувати Сейм. У кожному разі, на це потрібні будуть роки, яких особисто в мене залишається вже не так багато. Відновити екологічну систему, відновити довіру природи, відновити мир. У людей немає такої покари, яка була б співрозмірною немислимому злочину – вбивству ріки. Але навіть якби вона була, повернути той рай, який жив і цвів на берегах Сейму, вже не вдасться.

Читати повністю

…Проте сьогодні на пробіжці мене наздогнало інше. Одна з другорядних героїнь фільму, фермерова сестра Марта, вчора наполегливо когось нагадувала, і я ніяк не міг збагнути, кого саме. І тоді, коли вона танцювала із сином на власному дні народження, і коли з болісним виразом обличчя вислуховувала сповідь своєї нещасливої та недосвідченої зовиці, і коли усміхнено стежила, як її брат риє бульдозером котлован для басейну, де купатиметься його дружина з майбутніми дітьми.

Ох, та це ж Дженіс Джоплін. Я аж зупинився від несподіванки. Дівчинка, яка бігла слідом, мало не врізалася мені в спину. Перепрошую, дівчинко. Джазовий оркестр і трубач, який каже проникливі слова простій дружині фермера, вічно заклопотаній євангельській Марті, матері декількох дітей, вірній помічниці та супутниці свого чоловіка. І Дженіс, живцем похована у блюзі, у запаморочливо п’янкій магії гімну нашої юності, “Summertime”, Дженіс-голос, несамовито живий і через десятиліття після смерті. Які ж вони подібні, ці дві жінки!

А що, якби Дженіс прожила ось таке життя? Теж могла б танцювати у дедалі ширшому колі своїх дітей, онуків, правнуків, святкуючи шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий і так далі день народження.

Та сама Дженіс, вона могла б жити й сьогодні, вона могла б сказати у вечірньому випуску новин: “Я – є”!

 

Може, їй добре тепер там, у раю для згорілих зірок і нетель. Але ця випадкова подібність двох жінок ставить переді мною питання, на які так важко знайти прийнятну відповідь.

Долетіти до істини, проживши сліпучим спалахом і зникнувши у двадцять сім років, як Дженіс? Чи все-таки витримати навалу буття і нестерпно тяжкої буттєвої маси “речей, обставин, люду та примар”, як писав Зеров, витримати без алкоголю, без героїну й інших анальгетиків та антидепресантів, поволі, роками роблячи крок за кроком у марудній повсякденній праці, щоб наприкінці довжелезного життя побачити, що саме вона була магією звичайних днів…
Читати повністю

Моя бабуся Олександра з моїм майбутнім батьком Вілієм

Нещодавно ми з дружиною переглянули гарний бельгійсько-французький фільм “Мовчання моря”. Це вже третій фільм, знятий за однойменним романом Веркора, що його підпільно поширювали в окупованій нацистами Франції. За сюжетом, старший чоловік і його онука навідріз відмовляються розмовляти з німецьким офіцером, якого поселили до них у дім. Попри всю його інтелігентність, підкреслену ввічливість і талановитість, попри його добірну французьку мову і невдаване захоплення французькою культурою. Це – ворог. З ворогами не розмовляють. Їх знищують.

– Я вже непогано на той час говорив німецькою, – згадував батько. – Їх привезли до села цілий батальйон, готувалися до відступу. Окопи рили, міст будували через Сейм. Один питає мене: “Ти знаєш, де поховані німецькі солдати?” “Знаю”, – кажу. Ми пішли до лісу. Там, як і скрізь на їхніх військових цвинтарях, стояли березові хрести, а на хрестах висіли каски. Він зняв одну, подивився, похитав головою, повісив назад. Усередині кров запеклася. Пішов до іншої могили, зняв каску, оглянув – ця була ціла. Він повісив свою, продірявлену кулею, на хреста, а цю забрав. Тільки ж і вона його не врятувала, бо через два тижні, коли наші пішли в наступ, йому відірвало голову…

На початку 1990-х, коли вже розвалився Радянський Союз, до нашого села почала надходити гуманітарна допомога, в тому числі й з Німеччини. Мій батько і тітка, які осиротіли від рук німецьких “добродіїв”, навідріз відмовилися отримувати ті пайки з какао та макаронами. Ця відмова теж була своєрідним мовчанням у відповідь на жест нащадків убивць і загарбників. Вона теж була виявом колективної травми, де жертвами стали всі – і розстріляні, і їхні кати. Тінь цієї травми лягла на всю долю і творчість мого батька. В одній із його повістей, “Діти мої, квіти” є розповідь про хлопчика-партизана, який, утікаючи від німецьких людоловів, потрапив у трясовину. Болото оточує айнзацгрупа:

– Скажи, де партизани, і ми кинемо тобі мотузку. Ти врятуєшся, житимеш.

– Киньте її Гітлеру, – відповідає хлопчик. – Нехай він на ній повіситься…

Лунає автоматна черга, і замість хлоп’ячої голови розпливається кривава пляма.

…Я пригадую всі ці речі напередодні Дня пам’яті й перемоги над нацизмом і відчуваю, наскільки вони порівняно з дитячими роками тепер емоційно зблякли, коли на нашу землю прийшли інші, російські нацисти й окупанти. Коли вулицями йдуть безрукі й безногі чоловіки та жінки, скалічені російською зброєю. Коли на Майдані Незалежності вже не вистачає місця для нових синьо-жовтих прапорців, поставлених у пам’ять про загиблих від російських рук дітей і дорослих. Коли у вдів до ранку світяться вікна на кухнях – чого вони там сидять? Плачуть? моляться? чекають? Чого чекають?

Ті, старі рани й урази, заніміли. Зарубцьовані шрами ниють тільки на негоду і тільки в таких, як я, чиї родини обпекло чорним вогнем Другої світової війни.

А ось ці, свіжі рани, кричать удень і вночі. Народжені в незалежній уже Україні хлопці й дівчата, які не знають жодної іншої батьківщини, окрім цієї, з головою кидаються на її захист – і гинуть. Як бути із цим болем? З пам’яттю про них? З мовчанням про них і нехтуванням ними?

Я дуже прошу, киньте тепер ту мотузку Путіну. І нехай він на ній нарешті повіситься.

Читати повністю