есеїстика

Напередодні Великодня


Вербна неділя

На узліссі, де я зазвичай розпочинаю ранкові пробіжки, стоїть стовпчик із саморобною табличкою, на якій старанно виведено від руки: “Не викидайте тут сміття. Ви ж не москалі!”

Слід визнати, аргумент більш ніж переконливий. Я випльовую жуйку у смітник, запихаю навушники у вуха й, увімкнувши на повну гучність транс, вирушаю в тривалий забіг, який завдяки шаленій музиці межує з польотом.

Ми не москалі. За життя я сотні разів переконувався у кардинальних відмінностях, які поділяють нас і орду, відмінностях культурних, звичаєвих, релігійних, побутових… Може, найчіткіше їх описали наші письменники, волею долі занесені, як Гоголь і Шевченко, до ординських земель, або змушені описувати здичавілі російські звичаї, як це робила Леся Українка у “Боярині”.

Але незгірш за наших авторів ці неспростовні відмінності помічали й самі російські письменники – досить згадати Івана Буніна, у творах якого не раз безбожно загиджені “дєрєвні” з опухлими від безперервного надуживання алкоголю дегенератами чоловічої та жіночої статей змінюються по контрасту взірцево чистими українськими хуторами й селами, з побіленими хатками, доглянутими садками та городами, з охайними й тверезими господарями й господинями. Хай це естетичне бунінське замилування нікого не вводить в оману – він впритул не сприйняв української державності.

Це два паралельні світи. Вони майже ніколи не перетинаються, а коли запаморочливий історичний зигзаг і змушує нас доторкнутися рукавом до нечистих та хамовитих сусідів, це завжди викликає нестерпну огиду й відторгнення у нас, і агресію та бажання якомога болісніше принизити – у них.

Тим часом наближається Великдень. Під бомбардування Харківщини, Сумщини, моєї багатостраждальної Чернігівщини та інших українських земель, що їх удень і вночі обстрілює російська армія, ми готуємося до свята. Наші дружини, мами й сестри прибирають у домівках, пораються на городах, опікуються квітниками й садками. Ми, чоловіки, поруч із ними виконуємо найтяжчу роботу. Копаємо, носимо воду, садимо. Незабаром підемо на цвинтарі, приберемо й там, упорядкуємо дорогі могили наших рідних та захисників.

Наш розум і наша совість, наше почуття честі й поваги до сусідів і земляків учать, наказують нам, як категоричний імператив Канта, продовжувати робити все те, що ми робили роками, попри війну і загрозу смерті. Опікуватися могилами рідних та героїв, не занехаювати обійстя, давати лад землі.

Саме тут пролягає незримий, але добре зрозумілий і відчутний кордон між двома ментальностями: ментальністю хазяїнів своєї облаштованої території й ментальністю наброду, який ніколи й ніде не є вдома.

Пригадую Львів наприкінці 1980-х, у якому я тоді жив і працював. Тоді весь центр за незначними винятками заселяли “освободітєлі” та їхні нащадки, що носили на лицях виразне тавро звиродніння. Вони захопили помешкання поляків, євреїв, українців та вірмен, по-звірячому замучивши їх у катівнях НКВД, і розстрілявши тих, до кого в німецьких гестапівців не дійшли руки. У кращому разі, власникам тих помешкань іще перед війною вдалося емігрувати до щасливіших країв. “Червона армія нас визволила, і на то нема ради“, – якось меланхолійно зауважив “молодомузівець” Василь Пачовський, пісні на слова якого я співав під час українського пробудження.

Тогочасний львівський центр мало чим відрізнявся від депресивних кварталів яких-небудь Пензи або Тамбова, де мені теж довелося свого часу побувати, тож я мав змогу порівнювати враження. Повністю спиті, кримінальні типи никали Ринком і Сербською. З їхніх підбитих очей прозирала одна-єдина думка: де вкрасти, кого пограбувати, щоб похмелитися? Брами смерділи нечистотами, ця публіка гидила там, де жила, невипадково ж саме на ці звичаї москалів вказує згадана табличка на київському узліссі.

Уся ця нечисть безслідно зникла безвісти, майже водночас із проголошенням незалежності України. Помешкання в алкоголіків викупили, відреставрували, очистили (і, думаю, освятили, з огляду на тривалі приязні стосунки росіян і пекла). Тепер там тихо й чисто, у багатьох будинках – прекрасні європейські готелі, де не раз охоче зупиняємось і ми з дружиною, відвідуючи Львів.

Тільки ж вони теж хочуть повернутися до Львова…

Я міг би розповісти ще й про знищений і загиджений москалями Калінінград, де, на нещастя, опинилася могила мого улюбленого Канта. Важко не поділяти обурення німецького канцлера Шольца тим, що кремлівський ліліпут нещодавно закликав вивчати праці цього філософа. Кривавий убивця цвіту мого народу, сотень і тисяч беззахисних дітей та стареньких намагається присвоїти те, що принципово протилежне вчинкам російських воєнних злочинців: автономію розуму і безсмертний етичний закон, накреслений у зоряному небі. Той, чиї вояки на камеру обезголовлюють і розстрілюють військовополонених, насмілюється згадувати ім’я Канта, чи ви бачили таке диво?

Читати повністю

1000 тривог


Я не розумію і ніколи не зрозумію, чому російські нелюди вбивають мирних мешканців України, незалежно від їхньої національності й віросповідання, а також мови, якою ті говорять, повністю беззахисних перед страхітливо потужною зброєю.

Одна річ (теж мало прийнятна) застосовувати її на полі бою, де розташовано скупчення живої сили противника, здатного все-таки дати відсіч, і зовсім інша – свідомо цілитися і вражати хрущовки, де сплять вагітні жінки та крихітні діти. Треба мати особливо збочену, потворну логіку невиліковних маніяків, як-от логіка психопата Путіна та його макабричного генералітету, щоб уважати такі удари по мирному населенню за прийнятний спосіб ведення бойових дій. Треба повністю втратити людську подобу, щоб віддавати й виконувати подібні накази.

Я вже якось писав в одній із колонок про київських школярів, за якими я спостерігав із вікна маршрутки під час однієї з повітряних тривог, яка застала нас на Дарниці. Вони й досі біжать у мене перед очима, ці хлопчики й дівчатка, зіщулившись, втягнувши голови в плечі, самовіддано тягнучи за руку переляканих менших. Місто здригається від вибуху, у сусідньому кварталі вже здіймається стовп понурого чорного диму, віщуючи появу нових загиблих і скалічених, а ця малеча біжить, летить, котиться, наче жменя розсипаних монет по асфальту – назустріч рятівному укриттю, назустріч життю.

Тож, озираючись, розумієш, що ми доволі швидко навчилися-таки реагувати на сигнали повітряної тривоги з усією відповідальністю. Сьогодні їх уже тисяча, ніхто не знає, скільки тисяч тривог іще попереду. І коли пролунає довгожданий відбій, він іще не означатиме закінчення війни. Це буде тільки короткочасний перепочинок, коли знову запрацюють магазини, а ми, полегшено зітхнувши, зможемо нарешті покинути “Арсенальну”, останню чи першу підземну станцію, де сиділи декілька годин, напружено переглядаючи новини у телеграм-каналах: чи вже кудись прилетіло, а чи цього разу обійшлося, на щастя, без жертв.

Читати повністю

Цей хлопець


Не так давно один з англомовних приятелів у соціальній мережі поширив розповідь про “хлопця у моїй голові”

Усе, чого хоче цей хлопець, – днями валятися в ліжку, курити траву й один за одним переглядати старі фільми. Життя є серією стратагем, спрямованих на те, щоб уникнути впливу цього хлопця або перехитрувати його.

О, я чудово знаю цього хлопця! Він давно живе в моїй голові, постійно намагаючись вихопити кермо і керувати моїм життям без мене. Вперше він випірнув на поверхню свідомості тоді, коли я, ще зовсім молодий і недосвідчений, вирішив докорінно змінити триб життя, яке доти складалося цілком випадково. Надмір алкоголю, всі ці дівчата, блукання світом без мети, пачка дешевих сигарет на сніданок, пісня під гітару на вечерю тощо.

Отже, я вирішив зробити рішучий поворот до здорового глузду, що його вбачав у наповненому творчою працею житті, вільному від залежностей і спокус. Покинувши тодішні місця проживання, рішуче порвавши випадкові стосунки та прив’язаності, я оселився у крихітному селі й заходився будувати себе по-новому. Або ж народжувати себе вдруге, вже правильно.

– Привіт, – сказав цей хлопець огидним і тоскним, як у комара, голосом, коли я вирішив відрихтувати вкрай поруйнований режим дня. – Ти що, звар’ював? Прокидатися о шостій ранку? Ти ще гімн почни співати стоячи. Ти ж не в армії й не в тюрмі.

– Ну та певне, – скривився цей хлопець, коли я вирішив відновити форму і розпочати тривалі пробіжки та довжелезні запливи в ріці. – Мало тебе в армії ганяли? Тобі що, на Олімпіаді виступати? Сідай, краще покуримо.

– Бог? Який бог?! Немає ніякого бога, це вже давно доведено наукою. Купімо пляшку самогону! – обурився цей хлопець, коли я зрозумів, що сам не справлюся з викликами, які постали переді мною. І з нічними страхами. І з безмежною депресією, яка вчора була по коліна, а сьогодні вже по груди.

У моєму тодішньому щоденнику, фрагменти якого згодом були опубліковані як “Келія Чайної Троянди”, збереглися згадки про цього осоружного супутника, якого я тоді називав “не-я”: “…бо ти – це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені“.

Ключове слово, яке вело до порятунку від цього хлопця, було “важко”. Реальність вільного від впливу залежностей, комплексів, хіті, ліні чоловіка була потойбіч докладеного зусилля, причому не одного, а низки зусиль, спрямованих на вироблення твердого характеру. Це справді нагадувало армію, але вже не радянську, де мною керували сторонні, офіцери й сержанти, а армію з однієї людини або, згадуючи чудове формулювання Томаса Едварда Лоуренса, “армію, сконцентровану на собі” (“We were a self-centred army…”).

Цієї армії ніхто не бачив. Ніхто не бачив мети, яка поглинала всі мої сили: стати собою, подолавши вплив цього хлопця.

Він не хотів прокидатися о шостій. Добре, значить, будемо прокидатися о п’ятій.

Він щосили уникав фізичних навантажень. Гаразд, я сам перерубаю цей причеп дубових дров.

Читати повністю

Колонка-валентинка


Богданка Матіяш

Пробиваючи чеки, продавчиня в “Еві” доброзичливо посміхається до нас, вона – на нашому боці

Щойно ми з дружиною купили листівки-валентинки. Щоб приховати їх одне від одного, ми окремо розраховуємось на касі, і тільки ця продавчиня знає, купили ми однакові листівки чи різні. Ми довідаємося про це аж 14 лютого.

Не вірте, коли вам скажуть, що день святого Валентина, свято закоханих, вигадали кмітливі маркетологи з метою видурити якомога більше грошей із ваших довірливих кишень. Особисто для мене це надзвичайно тремке, ніжне і справжнє свято. Мабуть, починаючи з тих двох крихітних цукерок у вигляді серденьок, які моя – на той час іще наречена – привезла до Келії Чайної Троянди у такому ж трепетному й ніжному місяці лютому роки тому. А може, провісником справжності й важливості цього свята був напівзабутий тепер віщий сон, у якому мій майбутній тесть – його справді звати Валентином і він дійсно священник – вінчав нас потайки від ворожого до християн світу в ось цій хаті, де я справді живу після одруження. Сон приснився років за п’ять до нашого шлюбу і повірити в те, що він здійсниться, міг тільки самозабутньо, самозречено закоханий чоловік, яким я був тоді й залишаюся тепер.

Я повірив.

Сон збувся.

Попереду очікувала реальність, також неймовірно подібна на запаморочливий сон: ми з Богданкою ідемо Майданом Незалежності; сміючись, вона несе кульку у вигляді серця, це день святого Валентина – відтепер і назавжди одне з улюблених сімейних свят.

У нашому світі, позбавленому традицій, у світі, який нещадно висміює вірування і вірність, свято святого Валентина стало одним із нечисленних символічних якорів, міцно зачеплених за золоте й пурпурове дно колективного підсвідомого, де зберігаються нерозтрачені поклади міфів, релігій, архетипів. Любов чоловіка й жінки, птаха і пташки – один із таких неспростовних, нездоланних архетипів, те, що є явленою істиною, те, завдяки чому слова “свято” і “святість” усе ще зберігають – і збережуть – свій смисл. Ось чому так по-змовницькому посміхається до нас продавчиня в “Еві”. Ось чому жінки й чоловіки, хлопці й дівчата кажуть, зустрічаючись цього дня у часопросторі, переповненому барвистими квітами, п’янкими поцілунками та шоколадними серцями: “Я люблю тебе”.

Бо це сон більший і важливіший за нудну повсякденну реальність. Бо це успішна втеча з Тауера банальності й приземленості до країни закоханих птахів. Бо це свято кінця самотності, у якій негоже перебувати людині.

Скільки й мого віку – любитиму Тебе, кохана.

Скільки житиму – стільки й святкуватиму нашу любов.

Читати повністю

Напівжартівливі розмови зі Штучним Розумом


Часом я теж звертаюся за порадою до Штучного Розуму, особливо ж у тих випадках, коли опускаються руки й власного природженого розуму відверто бракує для осягнення деяких політичних подій і тенденцій.
Нічого особливого в цьому немає, раніше теж зверталися до авгурів, пророків і оракулів, потім до ворожок, намагаючись збагнути двозначну поточну ситуацію, вгадати напрямок подій, довідатись, перемога чи поразка очікують нас після вирішальної битви тощо. Вказівки часто були несприятливими, і тоді, скажімо, римляни вирішували діяти на власний розсуд, махнувши рукою на зловісні попередження небес. Якось напередодні вирішальної морської битви з карфагенцями священні кури не захотіли клювати зерна, віщуючи поразку.

“Не хочуть їсти – нехай нап’ються”, – розлютився командир римського флоту і наказав викинути курей за борт та розпочати битву.

Як і попереджали кури, битва закінчилася нищівною поразкою…

Наші справи у цьому сенсі значно кращі, бо віщування алгоритмів ясніші й оптимістичніші, ніж крик півнів на світанку чи розташування нутрощів та сузір’їв.

– Скажи ж мені, Штучний Розуме, коли закінчиться війна в Україні?

– Привіт, це Bing. Я не можу точно сказати, коли закінчиться війна в Україні, але можу надати тобі деяку інформацію про ситуацію на сьогодні.

– Ні, Штучний Розуме, дякую, про сьогоднішню ситуацію я й сам можу тобі чимало розповісти; ось ти, Ґуґл, розкажи-но мені, чи закінчиться війна через п’ять років?

– Чи закінчиться війна в Україні через п’ять років, невідомо. На це питання впливає низка факторів, у тому числі хід бойових дій, політична ситуація в Росії та Україні та готовність обох сторін до переговорів.

Деякі експерти вважають, що війна може тривати ще багато років. Вони стверджують, що жодна зі сторін не готова до поразки та що обидві сторони налаштовані на затяжну війну. Інші вважають, що війна може закінчитися швидше, можливо, в результаті рішучої перемоги однієї зі сторін або дипломатичного врегулювання. Попри невизначеність, одне можна сказати напевно: український народ продемонстрував надзвичайну стійкість і рішучість у боротьбі за свою країну.

– Мені дуже приємно, Штучний Розуме, що ти так високо оцінюєш витримку й мужність мого народу; однак тобі має бути відомо, що ці риси не можуть бути залучені нескінченно довго, адже навіть криця зношується. Що ти порадиш зробити для якомога швидшого досягнення перемоги?

– Ти маєш рацію, витримка й мужність українського народу не безмежні. Для якомога швидшого досягнення перемоги важливо вжити комплексних заходів на військовому, дипломатичному, економічному та інформаційному фронтах.

Читати повністю