Не так давно один з англомовних приятелів у соціальній мережі поширив розповідь про “хлопця у моїй голові”

Усе, чого хоче цей хлопець, – днями валятися в ліжку, курити траву й один за одним переглядати старі фільми. Життя є серією стратагем, спрямованих на те, щоб уникнути впливу цього хлопця або перехитрувати його.

О, я чудово знаю цього хлопця! Він давно живе в моїй голові, постійно намагаючись вихопити кермо і керувати моїм життям без мене. Вперше він випірнув на поверхню свідомості тоді, коли я, ще зовсім молодий і недосвідчений, вирішив докорінно змінити триб життя, яке доти складалося цілком випадково. Надмір алкоголю, всі ці дівчата, блукання світом без мети, пачка дешевих сигарет на сніданок, пісня під гітару на вечерю тощо.

Отже, я вирішив зробити рішучий поворот до здорового глузду, що його вбачав у наповненому творчою працею житті, вільному від залежностей і спокус. Покинувши тодішні місця проживання, рішуче порвавши випадкові стосунки та прив’язаності, я оселився у крихітному селі й заходився будувати себе по-новому. Або ж народжувати себе вдруге, вже правильно.

– Привіт, – сказав цей хлопець огидним і тоскним, як у комара, голосом, коли я вирішив відрихтувати вкрай поруйнований режим дня. – Ти що, звар’ював? Прокидатися о шостій ранку? Ти ще гімн почни співати стоячи. Ти ж не в армії й не в тюрмі.

– Ну та певне, – скривився цей хлопець, коли я вирішив відновити форму і розпочати тривалі пробіжки та довжелезні запливи в ріці. – Мало тебе в армії ганяли? Тобі що, на Олімпіаді виступати? Сідай, краще покуримо.

– Бог? Який бог?! Немає ніякого бога, це вже давно доведено наукою. Купімо пляшку самогону! – обурився цей хлопець, коли я зрозумів, що сам не справлюся з викликами, які постали переді мною. І з нічними страхами. І з безмежною депресією, яка вчора була по коліна, а сьогодні вже по груди.

У моєму тодішньому щоденнику, фрагменти якого згодом були опубліковані як “Келія Чайної Троянди”, збереглися згадки про цього осоружного супутника, якого я тоді називав “не-я”: “…бо ти – це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені“.

Ключове слово, яке вело до порятунку від цього хлопця, було “важко”. Реальність вільного від впливу залежностей, комплексів, хіті, ліні чоловіка була потойбіч докладеного зусилля, причому не одного, а низки зусиль, спрямованих на вироблення твердого характеру. Це справді нагадувало армію, але вже не радянську, де мною керували сторонні, офіцери й сержанти, а армію з однієї людини або, згадуючи чудове формулювання Томаса Едварда Лоуренса, “армію, сконцентровану на собі” (“We were a self-centred army…”).

Цієї армії ніхто не бачив. Ніхто не бачив мети, яка поглинала всі мої сили: стати собою, подолавши вплив цього хлопця.

Він не хотів прокидатися о шостій. Добре, значить, будемо прокидатися о п’ятій.

Він щосили уникав фізичних навантажень. Гаразд, я сам перерубаю цей причеп дубових дров.

Читати повністю

В одному з найвідоміших фільмів Крістофера Нолана «Початок» (2010) серед іншого обігрується мотив так званого тотема, речі, призначеної бути своєрідним якорем, зачепленим за ґрунт неспростовної реальності. Життя є сном, аякже, ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, який написав однойменну драму, вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені, хто по коліна, хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя – це ще не все життя, а повсякденна мана – ще не вся ява сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені і не дуже сновидіння до беззаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральна кістка, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що до тотема не повинен доторкатися ніхто, за винятком його господаря; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) – або ж затягнути у сни власні.

Гадаю, кожен з нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети і годинники, весь цей коштовний непотріб, що , назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття – ще неможливіше, надто багато жаркої пам’яті і неповторних барв почуттів пов’язано з цими дрібницями, надто багато щемких забобонів і тремких надій. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я першим ділом дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема, чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене продовжує дивувати і, не побоюся щиросердого зізнання, зворушувати мало не до сліз те, що гітара тримає стрій. Беру акорд – а вона не фальшивить. Не довіряючи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну – ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Півроку минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, а потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи і сині іриси. Де мене тільки не носило протягом цього часу, яких тільки криз і катастроф не відбулося у країні і на нашій найкращій з можливих планет! Яких тільки переворотів твого світу не сталося завдяки мандрам, зустрічам, сваркам і примиренням, усій різношерстій решті, з якої складаються переконливі й не зовсім сновидіння людського життя. А вона тихо й вірно очікувала свого часу у чохлі, наполегливо тримаючи правильний стрій, щомиті готова грати далі, щомиті готова знову бути носієм музики. Ця по-своєму відчайдушна і героїчна готовність бути, готовність продовжувати мелодію саме з тієї ноти, на якій ти закінчив гру півроку тому, часто нагадує мені розповідь Мартіна Гайдеґґера про його хатину у горах Шварцвальду. «Подеколи працю в горах доводиться досить надовго переривати – там, унизу, треба викладати, вести переговори, писати відгуки, їздити з доповідями. Але щойно я повертаюся нагору, у перші ж години весь світ колишніх питань знову зусібіч оточує мене в хатині і при цьому у тих самих словесних відбитках, у яких я залишив його», – писав філософ у «Творчому краєвиді».

Без цих надійних якорів – без гітари, без хатини у горах, врешті, без іграшкової металевої дзиґи – так легко загубитися у примарних світах неавтентичного існування, де всі – як один, і ніхто – як він сам. У світах, де правують чутки, плітки і обмови замість певних відомостей, де лиця міряють, як медичні маски, у світах, де забагато шумовиння пустопорожніх слів, а первісної тиші, з якої одної може народитися істинне Слово, взагалі не чути ніколи. Тому міцніше стискаймо свої чарівні тотеми, грифи гітар, кулькові ручки і хто там ще якими амулетами багатий, пробираючись крізь хаотичну плутанину віртуальних лабіринтів ілюзії до певного світла і надійного ґрунту реальності. Тільки при тому світлі зникають примари. Тільки на тому ґрунті життя перестає бути сном, стаючи самим собою.