Сьогодні виповнюється 5 років з того дивовижного дня, коли Бог навіки поєднав нас із Богданкою.

Люблю.

 Вілій Москалець

Сьогодні моєму батькові могло би виповнитися 92 роки…

1

Щоранку я прокидаюся, вмикаю комп’ютер і йду заварювати чай. Після чаю відкриваю FocusWriter, один з найпростіших текстових редакторів, що сприяє зосередженій роботі, вдягаю навушники з записом голосу струмка або дощу – і вирушаю в письмо. Я не перевіряю електронної пошти, не вмикаю мобільного телефона, взагалі не під’єднуюсь до Інтернету. Спокійне сіре тло, сині літери на моніторі, жодних сторонніх звуків знадвору. Вони, звичайно, є ті звуки – двигуни і сигналізації авто, крики дикуватої, століттями не виховуваної юрби, моторошне виття дрелей і болгарок; але в моєму тихому й акуратному письмовому просторі для них не знаходиться місця, вони – Ніщо, яке безуспішно намагається прорватися в буття і окупувати його. Безуспішно, принаймні до тих пір, поки я не напишу 1000 слів.

Я не можу покинути текст і піти на прогулянку. Я не можу читати душероздираючі повідомлення в Твіттері про те, що в когось болить зуб, а хтось не може виїхати зі Львова, а когось покинула дівчина, а хтось ніяк не може знайти свого хлопця. Я не хочу витрачати обмежений час життя на новини, всуціль просякнуті політикою і недоброю чорнухою – всюди загрози демократії, скрізь відрізають голови або наліво й направо торгують людськими органами. Чи, за недавно озвученою версією, зброєю. Прислухаючись до валу океанської хвилі, що наростає в моїх навушниках, я займаюся найкращим з можливих серфінґів: утримую рівновагу на гребені слів, тримаю увагу, тобто – тримаю себе.

Особливо добре працюється восени, коли рано сутеніє, коли навіть опале листя пахне присмерковим медом і ваніллю. Тоді добре читається, добре пишеться і живеться. Виходячи на ґанок до Високої Осені, глибоко дихаючи настояним на останніх айстрах і хризантемах зимним повітрям, я тихо озиваюся до ночі: “добре є”. Тепер мало замислюються над тим, що “є”, дієслово теперішнього часу, означає буття тут-і-тепер. Взагалі: мало замислюються. Буває, діти ще замислюються над просторою книгою з барвистими ілюстраціями або старі діви – над ніжним сяйвом білого ірису, що розквітнув уранці. Буває, замислюються закохані, і їм тоді нема чого сказати одне одному. А так, назагал, то ми вже мало мислимо, більше метикуємо, мало є, більше буваємо і перебуваємо, якось осторонь теперішнього часу, наче на узбіччі буття. Навіть подорожуючи, а може, насамперед подорожуючи, ми рідко прокидаємось до того, що є. Навіть занурюючись у бурхливу діяльність або жваву розмову, ми майже ніколи не випірнаємо у справжність вчинку, в істинність діяння, і всі наші слова, скільки б їх не сказали або не почули, не діють так, як діє крихітне і непоказне слово “є”, слово самої дійсності.

Так є.

А тим часом на початку вечірнього світла стоїть постать.

Можливо, ти повертаєшся; хоча звідти ще ніхто не повернувся, принаймні, в наші часи. Багато людей повмирало, друзів і подруг, але нікого з них мені не бракує так гостро, як тебе.

Був колись період у нашому житті, коли ми страшенно захоплювалися піснею Led Zeppelin “All My Love”. З нашим володінням англійською ми не розуміли, про що в ній ідеться, просто та мелодія найбільше відповідала тодішньому світосприйманню. Вона потрапляла в такт із життєвим часом, вона добре резонувала з нашими вулицями, уявними та реальними мандрами в далекі гори і країни; “вся моя любов”, – розуміли ми – “тобі тепер”.

І цього було достатньо.

Значно пізніше, коли на світі вже з’явився Інтернет, я знайшов текст цієї пісні – і історію її написання. Виявилося, що “All My Love” присвячена пам’яті сина Роберта Планта, соліста Led Zeppelin. Я не знаю, що відчував Плант, співаючи ту пісню. В мене ніколи не було сина. Але в мене був ти. Батько – це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти. Це щось таке єдине в житті, як твоє власне народження або смерть.

Тому я так довго нічого не міг написати про це. Я взагалі не міг писати після твоєї смерті. Після тих записів у щоденнику, зроблених в останні дні твого життя. Коли у твоїй кімнаті вже стояли капці, приготовані, щоб одягнути їх по всьому. Цілковито нові, як грядуща смерть. А ти в цей час лежав у лікарняній палаті – і нічого про них не знав.

2

Книга – це те, заради чого хочеться прокидатися щоранку, єдине джерело мотивації. Коли вже не лишилося жодних інших бажань, коли всі загальнодоступні, не раз випробувані втіхи здаються надто амбівалентними або дешевими, тоді книга, яка пишеться, дає сили бути справжньо, бути собою. Не пригадую, хто сказав: доки ти пишеш книгу, з тобою не станеться нічого лихого. Думаю, однією з головніших причин твоєї затяжної хвороби, що врешті закінчилася смертю, було якраз те, що ти більше не міг писати. Це вміння твоє відмирало поволі, ти ще хапався за самописку, клав перед собою чистий аркуш паперу – але, навіть просидівши за письмовим столом годину або й дві, вставав знесиленим, а аркуш залишався порожнім. Або, що значно страшніше, на ньому тулилися незграбні старечі каракулі, анітрохи не схожі на той дивовижно гарний почерк, що був у тебе протягом усього попереднього життя, почерк, яким ти писав свої повісті і листи мені до війська; один погляд на ті красиві, стрункі літери, підносив дух. Ще не читаючи листа, я просто милувався твоїм летючим письмом, стрімким, як потік, схожим на тебе, схожим на течію повноводого Сейму, яка підхоплює, несе, граючись, бореться з тобою, як ото ангел боровся з Яковом…

Коли тебе не стало, я теж перестав писати. Спочатку я цього й не помітив, настільки був прибитий горем. Потім, коли трохи розвиднілося, років через три, я не міг повірити в те, що більше не можу писати. На відміну від тебе, в мене нічого не боліло, часто з’являлися якісь гарні, цікаві ідеї, я багато читав – і це надихало. Однак, варто було сісти до письмового столу, як я – спершу недовірливо, потім майже жахаючись – переконувався, що не можу видушити з себе жодного слова. Я був як ти. Це був твій посмертний дар.

Є така фреска в Кампосанто: гурт молодих людей верхи на конях повертається з полювання. Аж тут тут перед їхніми очима з’являється розрита могила з трьома мерцями у трунах. Вони вже розкладаються, від них тхне. Вершники – хто з огидою, хто замислено – дивляться на моторош тліну, дехто затуляє носа, щоб не чути смороду. Позаду могили стоїть старий чернець, тримаючи сувій, на якому написано послання мертвих живим: «Ми були, як ви; ви будете, як ми».

Свіжі вересневі ранки, сірий том «Holzwege» на столі, лісові стежки, притрушені золотою хвоєю, таємничі води Орлового озера, рядки улюблених поетів, які самі спливають у пам’яті, розписи на стінах і слова складених у юності пісень – весь цей роками назбируваний скарб плавно й невідворотно опускається на дно фатального океану. Суха соломинка самописки, за яку безпорадно чіпляються пальці.

4

Безперечно, є різноманітні форми письменницьких блокувань, і можна знайти не одну статтю, та навіть книгу, де ці блокування і способи їхнього подолання детально розглядаються. Історія літератури постачає нас цілим рядом по-своєму печальних розповідей про Гамлетів письма, яких покидає дар слова. Як покинув він Колріджа і Вордсворта, Мелвіла і Фітцджеральда. Або ж вони самі його покинули – як Артюр Рембо, скажімо, чи Селінджер. В одних були метафізичні проблеми, в інших проблеми з алкоголем. Але йдеться не про покинутість – у цьому світі кожен по-своєму покинутий тими чи тими богами – а про повертання.

Про нерухомість вечірнього світла, на початку якого проступає твоя постать. Наче сосна, каліграфічний розчерк крислатого ієрогліфа, за вказівкою якого діється вистава хмар. Не відкидаючи тіні, твоя постать точить мовчання, як сосни точать живицю. Крізь неї просвічує багряно-золота заграва Заходу. Саме туди, до високого, як осінній грім, Окциденту відпливають душі померлих у своїх вутлих човнах. Я знаю, що підбігти і обняти тебе неможливо. Так Еней тричі намагався обняти свого батька у царстві померлих – і руки його тричі промахувалися, бо як можна обняти голографічне зображення? Тому я сиджу й не ворушуся, з тоскною любов’ю вдивляючись у такі ж знайомі, як власні, риси обличчя. Крізь тебе видно широкі сеймові луги, летюче гроно птахів, закрут ріки; ми не раз блукали з тобою цими місцями, розмовляючи про письмо і письменників. Пишучи, ти засинаєш. Ти опиняєшся у зовсім іншому світі, де все можливо, де нема межі між суб’єктом і об’єктом, та й самих цих уявлень про «суб’єкта» та «об’єкта» не існує. Снуєш свою оповідь, і вона тут-таки, на твоїх очах, стається – і ти є її учасником. Можна говорити з померлими, можна дихати під водою мови, можна ходити по ній. Може, найкращим письменником був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешеннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім – Святе і всяке інше письмо. Він снив наяву, залучаючи до свого сну всіх присутніх, рибалок і митарів, Понтія Пилата і небесного Отця. Він усіх їх виснував, як персонажів сну, і сам став одним з них, і той сон є реальністю донині. Ось яким насправді має бути письмо. Тому кожен, найменший навіть письменник намагається відтворити це творче діяння. А в тих, хто не може більше писати-снити, розпочинається безсоння. Вони палають, не згораючи, у пекельному вогні притомної свідомості, констатуючи, але не створюючи того, що є. Мертві точать мовчання, живі – слова. Тому ті, кому більше не точиться мова, нагадують живих померлих і, вбачаючи цю подібність, невимовно страждають. Слово «невимовно» в даному контексті найточніше.

– От і напиши про це, – раптом прочитується ієрогліф постаті; і гарячі потоки прозорих слів пливуть мені з очей, застилаючи сині літери на моніторі, повертаючи пам’ять, топлячи багатолітній лід німоти.

Насправді Львів складається з майже що незліченної кількості Львовів, реальних і уявлюваних, індивідуальних і колективних. У кожного він свій, у всіх він наш. Наша площа Ринок, наш Високий Замок. Не слід забувати, що не наш Львів також існує. Червоний, скажімо, або біло-червоний. Сплавити воєдино цей різноплощинний та багаточасовий феномен доволі непросто, десь так само, як створити з двадцяти двох Україн, описуваних  чи то уявлюваних нашими любими політологами й істориками, одну-єдину батьківщину, придатну для життя серця. Втім, “непросто” не означає “неможливо”.  Завжди можна знайти непередбачуваний ракурс, завдяки якому по-особливому заломлене світло слів і почуттів створює краєвид тільки тобі належної події, що невимушено вписується в панорамну мозаїку історії. Нехай цього разу таким чарівним кольоровим скельцем стане спогад про кімнату, саме ту кімнату, про яку у відомій пісні співає Тарас Чубай. Ну, ви в курсі: “Завтра прийде до к і м н а т и…”.

Наприкінці 80-х років минулого століття я винаймав цю, кажучи по-львівськи, “кавалєрку”, в старому австрійському будинку на вулиці Сковороди. Помешкання було схоже на два трамвайні вагони, зчеплені докупи, довга і вузька вітальня з двома високими вікнами та кахляним п’єцом, ще вужча кухня, де, за моїми підрахунками, жило близько десяти тисяч великих і малих мишей. Серед ночі вони не раз будили шаленим писком, порпанням у смітничці і відчайдушними танцями на кухонному столі. “А, то привиди бавляться”, –  спросоння бурмотів я, заспокоюючи себе, і перевертався на інший бік. Вечорами ж, коли пив каву, найсміливіші з-поміж тих мишенят видряпувалися по холоші джинсів до мене на коліно, з цікавістю розглядаючи поета блискучими мачинками очей, достоту так само, як робить це будь-яка інша публіка на презентаціях книжок. Про декого з моїх хвостатих приятелів трапляються згадки в тогочасних віршах, наприклад, у “Він оселився у покинутому храмі і писав…”.

Писав я на той час зовсім мало. Багато сил забирали концерти, яких ми давали майже щодня по два, мандруючи районними і обласними центрами Галичини.Тому єдине, на що мене вистачало, були курсові роботи для Літературного інституту. І пісні. Я ніколи не збирався пов’язувати життя зі сценою, моїм уподобанням і складові характеру більше пасував письмовий стіл у кабінеті, до стелі напханому чудовими книжками. А все це злегка циганське життя на валізах, по чужих містах і помешканнях, починало вже відчутно дратувати. На підлозі лежали стоси нечитаних томів; заробляли ми добре, я вперше в житті міг не заощаджувати на купівлі книжок, однак вільного часу для читання майже не лишалося. На кухні товклися миші. На душі скребли кішки. Я брав до рук гітару і ділився з нею тим, що було. Своєю невлаштованістю, безпритульністю, самотністю, недолюбленістю. Вночі голосно рипів паркет, часом долинав голос флейти. Я намагався уявити людину, яка грала би на флейті опівночі, мені здавалося, що це дівчина. Сліпа дівчина. Або, може, божевільна. Вона збожеволіла від любові, від нещасливої, думав я, дістаючи аркуш паперу. У неї хронічна депресія і посттравматичний синдром, усе на купу, а подеколи бувають панічні атаки, вона повністю беззахисна у цьому проклятому і прекрасному світі. Хочу її любити, саме таку, вигадану, з тонкими прозорими пальчиками. Хочу її берегти, розповідати історії, від яких вона посміхатиметься і не сумуватиме аж так безнадійно. З цього починається мій роман “Вечірній мед”, який я почав писати у тій кімнаті на вулиці Сковороди, можете перевірити: “Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ[i]…” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, – а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати…”. Про цю ж таки дівчинку йдеться в пісні, яку тепер люблять співати вуличні музиканти, і не тільки вони одні.

Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а тим більше, коли їм ті вірші присвячують. Уже не кажучи про пісні. Озираючись через чверть століття на кімнату, в якій була написана пісня “Вона”, я знову бачу дорогі постаті. Бо міста насправді це не так вулиці і кам’яниці, як голоси і лиця. З первісно хаотичних ліній випадкових зустрічей і знайомств починає снуватися образ стрункого сюжету. Ось Тарас Чубай, з яким ми познайомилися на першому святкуванні дня міста Львова, ось його подруга Алінка. Вони на той час закінчували музичну школу імені Крушельницької, не раз заходячи до мене на каву, часом навіть залишалися ночувати, бо світлового дня було замало, щоб про все переговорити або показати одне одному нові пісні, або пригадати пісні старі. Ось Юрко Саєнко, з яким ми тоді разом працювали в театрі-студії “Не журись!”. Каву з ним ми пили відрами. І не тільки каву. Саме Юрко відкривав для мене справжній Львів – з тісними вуличками, крихітними кав’ярнями, з волоцюгами, кришнаїтами і гіпі, з батярами і єдинорогами, з майстернями художників і віршами Мирослава Кушніра, які багато років зберігала в глибокій таємниці Юркова мама, пані Дарця… Ось Юрко Кох і Влодко Кауфман, обидва безмежно талановиті і відкриті до модерну та людей; якоїсь ночі ми так реготали, розповідаючи одне одному кумедні галицькі історії і анекдоти, що в канапи, на якій я спав, поламалися ніжки; коштувало неабияких зусиль заспокоїти обурену господиню помешкання, розтлумачуючи їй значення вислову “гомеричний регіт”. Ось іще зовсім юний Сашко Неборак, разом з яким я навіки замикаю цю кімнату. Мине багато років, перш ніж вона перестане снитися мені. Майже завжди це був один і той самий сон: я мушу повернути ключа господині, однак не хочу цього робити. А потім усе-таки повертаю, причому з легким серцем. Бо знаю те, про що не здогадується господиня: в мене завжди є вільний доступ до цього помешкання. Тому що до кімнати на вулиці Сковороди можна потрапити через дзеркало, яке стоїть у коридорі. Головне не наступити на якусь необачну мишу.

Там усі молоді і натхненні, там усі живі. Ми читаємо вірші і співаємо своїх пісень. Надворі закінчується епоха комуністичного тоталітаризму, в якій нам довелося народитися, починає гинути держава, яку ми зненавиділи чи не з самих пелюшок. Падає жовтогаряче листя, дзвонять трамвайні дзвінки, Львів пахне ваніллю свіжої випічки, кавою і чоколядою. У вируванні подій і розмов збувається доля.  Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.  Розумієш це, сидячи перед  монітором, дивлячись на фотографію будинку №6, зроблену усевідущим Google. Туди неможливо повернутися, розумієш, вимикаючи комп’ютер, загортаючи книжку, ховаючи гітару в куфер. Хтось казав, що в тій колишній кавалєрці відкрили кав’ярню чи бутік. Але туди й не треба повертатися. Я набираю номер мобільного телефону дружини і чую, як у сусідній кімнаті починає співати “Вону” Тарас Чубай.

– Що сталося? – питає вона, беручи слухавку.

– Я люблю тебе, – пояснюю я.

[i] “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ…” – “О, людино, оплакуй свій великий гріх…”, назва одного з хоралів Йоганна Себастьяна Баха.