Два генії – Тарас Шевченко і Олег Лишега

Коли я пішов до школи, там учили російської мови з підручника, що називався «Родная речь».
Мій тато взяв того підручника, погортав і обурено вигукнув: «Яка ж вона тобі рідна, ця рєчь?!» А через кілька днів приніс додому книжку Тараса Шевченка, що називалася «Малий Кобзар», і особливим, урочистим тоном сказав: «Оце твоя рідна мова. Оце твій підручник. Пам’ятай і люби цього поета, вивчи його вірші напам’ять!»
Я так і зробив. Я сам став поетом і дуже радію, що вивчив українську мову з батьківських і материнських вуст, а також із Шевченкових віршів.
У мене не бракує ремінісценцій та алюзій, пов’язаних з творчістю Тараса Шевченка. Ось один з найраніших віршів, написаних ще в армії, на озері Балхаш, у такій самій, як і в Шевченка, захалявній книжечці:

Шевченко вночі

…І знову братися за справу українську –
писати вірші, сіяти зерно
і думати про військо запорізьке,
якого вже немає так давно.

Не відректися нам своєї вдачі,
як білці колеса, як зорей – небесам…
Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?
Чого ти знову сам не свій – і сам?

А ось уривки з “Дум”; через образ стопалого цензора, сталого в ницості тлінній радянські часописи відмовлялися ті “Думи” друкувати. Проте, як казав Лишега:

Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..

І справді, настав 1989 рік, вірші без купюр з’явилися в моїй першій поетичній книжці, виданій, до речі, в одній касеті з “Великим мостом” Лишеги:
 

…І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,
босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,
і танцюється звірові вірному, вільному, голому
в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.
Майорѝ на колючому дроті, собако-неправдо,
цілуй протигазові хоботи січня,
розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;
у поетів – і ніч – лише свічка, чи метод, чи звичка,
ти нічому, неправдо, не віриш, повір – я останній із них,
бо тебе подолав.

(Думи, IV)

…А паче волі осінь полюбіть,
бо гоже ти сказав, пророче:
«Ми восени таки похожі
хоч капельку на образ божий, –
звичайне, що не всі, а так –
хоч деякі».
І менше всього
шляхетний думає про смерть,
і так і не вмирає, швидше всього.

(Думи, XI)

Я й досі пам’ятаю ту альтанку над озером Балхаш, де вряди-годи міг побути сам, нотуючи поточні думки до захалявної книжечки. На асфальтовій доріжці, яка вела до альтанки, великими літерами, білою фарбою  було написано: “ШЕВЧЕНКО”. Це був привіт від котрогось із українців, які служили тут перед нами; напис нагадував про дім, мову і одного з найдорожчих українських поетів, який теж свого часу служив у Казахстані. Ми всі – солдати в поході, стверджував напис “ШЕВЧЕНКО”. Ми всі повинні витримати все.