* * *
Слова і речі, вечір і сова,
Цитрина пахне, чай парує свіжий,
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні –
Немов душа, праюна і жива.

Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.

Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, –

Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.

* * *

сутінковими птахами

поросла твоя мила і втрачена назва

музика ледве засніжена

за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

теплим небом налите по вінця

темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград

моя смертонько мила я плачу

коли трохи ущухне твердий листопад

коли попіл ущухне кого ми побачим

і кому ми пробачимо щó

світанковими назвами? –

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

(срібне-срібне поле)

1979