Українська сучасна проза: 25 найкращих оповідань


“Споглядання черешні”



Хочу порекомендувати дійсно добру книжку сучасної малої прози (і не тільки тому, що там вміщено і моє оповідання).

У книзі зібрані 25 найкращих оповідань сучасних українських письменників. Представлені 25 імен, кілька літературних поколінь, оповідання яких якнайкраще відображають те, як розвивається українська література останніми десятиліттями, які теми вона охоплює, про які речі та як промовляє.

Перед вами зріз нашого сучасного письменства. І ця книжка-панорама — найкращий спосіб його побачити й скласти цілісне уявлення про те, «що таке сучасна українська література».

Унікальні ілюстрації та художнє оформлення Романи Романишин та Андрія Лесіва (творча майстерня «Аґрафка») роблять видання прикрасою для кожної книжкової полички.



Кожен, хто передзамовить книжку, у подарунок отримає лімітовану листівку з ілюстрацією творчої майстерні «Аґрафка».



Передзамовлення триває до 20 липня включно, відправка книжок – з 21.07.

Автори:

Олег Лишега, Марія Матіос, Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Костянтин Москалець, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Галина Пагутяк, Олесь Ульяненко, Василь Махно, Тарас Прохасько, Галина Крук, Наталка Сняданко, Оксана Луцишина, Анатолій Дністровий, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Софія Андрухович, Ірина Цілик, Сергій Осока, Сашко Ушкалов, Олександр Михед, Валерій Пузік, Світлана Тараторіна.

Упорядник і передмова
Ростислав Семків.

Детальніше тут.

Останній день, коли ми були разом


З “Вечірнього меду”

Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив на барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще по дві фляшки і незабаром перед нами виник Дем, борода й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й над ним летіла весна з повною пеленою троянд, адже і над ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а в «Перетязі» було «Слов’янське» і слова поета невідчепно крутилися в свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її до вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш наконечник стріли — божевільний», — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов’янське» стояло через дорогу, то чому ж нам було не опинитися там, де вже не один рік здійснювалися ритуали на честь скляного бога, тим більше, що до поїзда залишалося цілих десять годин, ціла прірва житнього — я хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив перед нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі до душі релігію» — і це було останнє причастя перед далекою дорогою до Альп, де блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене в Штутгарті, поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас на дух не переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов’янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов’янському», яке було міцнішим за всі рожеві вина на світі, але горілка була ще міцнішою за «Слов’янське», отже, чому б нам було та й не опинитися в затишних хащах Стрийського парку, разом з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а до поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям на галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені на музику Бампером, котрий кристалізувався перед нами біля зачиненого до Страшного суду «Мюнхена» і, побачивши мене, голосно заспівав на всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас на бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти нести торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло на зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста не порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема про рубіни», — ні, не про рубіни йшлося нам тоді і там, на стрімкому березі блискучої течії з температурою сорок градусів — за Цельсієм? за Фаренгейтом? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, бо це був день наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, коли ми були разом… Отож до поїзда залишалося шість годин, не так уже багато, але не так і мало; те саме можна було б сказати і про гроші, але що таке гроші — сміття та й годі, що наше життя — Гра, як цілком резонно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки про розміри озонових дзюр над Австралією і розпочали другий тайм тієї Гри, яка називалася життям, Гри люто газардової, а часом смертельно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками на тлі, з теплим квітневим леготом угорі, де нерухомо висіли п’юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, де дзвонили трамваї, де співали морозівське «Винко, винко червоне», де було зле Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований», за хвилину перед тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір’ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а за сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою…­

У тексті цитуються вірші Миколи Рябчука

Чорна весна


чорна весна

Падає чорна весна на занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять на вулиці нашого Міста і виють, – тут, де ми були юними і більше ніколи не будемо, де спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, де перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, – тут виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли на світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, – нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і люба земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і рана поразки, війна.

Весна – це війна; це бунт священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; весна – це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися; але не всі; ми торкаєм дзеркала́ і дивимся в них на дими, що стоять над вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров’ю; здається, Андрусю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас до джерел.

Отче.

Дух бесіди, смак аґресту


На щастя, ще не всі остаточно й безповоротно заплуталися у цифрових тенетах. Тим цікавіші, тим привабливіші ці люди, вільні від потрапляння у підступні пастки соціальної інженерії. Спілкування з ними має цілющий вплив, читання їхніх творів лікує занапащені цифрою душі. Жартуючи, ми з дружиною і Тарасом Прохаськом ідемо від Мистецького Арсеналу до найближчої станції метро. Я заздро поглядаю на його кнопкову Нокію – саме така була в Ноя, коли йому зателефонував відомо хто і наказав готуватися до потопу. Тарас із легкою недовірою слухає мої страшилки про багатогодинне прилипання до смартфона і про панічний жах забути зарядний пристрій удома. Тарас – один із нечисленних майстрів доброї і глибокої розмови, які ще залишилися у пласкому одномірному світі дисплеїв і моніторів з їхніми німими лайками та кардіологічними символами. Слухаючи Прохаська, помічаєш, як у простору з’являється глибина, як будинки обростають історією, як на дедалі вищому небі з’являються переконливі зорі, що нічого не вчать і нікого не засуджують, попри те, що все бачать. Такими ж, як бесіди, а точніше, їхнім життєдайним продовженням, є Прохаськові есеї, його неповторна проза, переповнена любов’ю до життя і до читачів. З головою поринаючи в ці тексти, розумієш, що їх писала людина з добрим оком, людина, погляд якої приносить удачу випадковим зустрічним перехожим і лікує поранені лапи бездомним собакам. Тим, хто застряг у віртуальному межисвіті, можна порадити читати Прохаська, бо читаючи його, ти звільняєшся від зуроченості пластиковим більмом і від наслань недобрих ярмаркових магів та наперсточників з Кремнієвої долини, заклопотаних виключно висмоктуванням твоєї уваги і перетворенням її на свої гроші.

Читати повністю

Галерея

Вибрані твори Костянтина Москальця. Незабаром у книгарнях