Вечірній дощ, невизначеність ліній води на шибці, холодній, наче спогад про місто, в якому я більше ніколи не був. Саме там я оселився відразу після війська, прагнучи звільнитися від макабричних спогадів, від надпіклування батьків, – а також серйозно зайнятися вивченням. Вивченням чого-завгодно, від латинської мови – до проблем герменевтичного кола навпіл із симптомами маніакально-депресивного психозу. Згодом усе це обернулося багатолітньою зливою самотності і студій у крихітному, майже безлюдному селі, почавшись на березі Десни, одного з ось таких осінніх вечорів.
Жанка першою захотіла піти до ріки слухати хлюпання невидимої води. Я опирався, але вона мала наполегливість Родена (альбом Родена подарував їй я, а мені його подарувала дівчина, яка отримала гонорар за першу в житті книжку і розгубилася, бо не знала, що роблять з такими великими грішми; відтак, вона почала скуповувати і роздаровувати друзям пожовклі раритети та альбоми репродукцій за казковими для всіх нас цінами); тому довелося взувати ще мокрі черевики, влазити в таку ж неприємну куртку, сідати на шостий, а тоді пересідати на перший, мокнути, мерзнути, просякати незатишком, тягучістю і необов’язковістю, – усе це виявилося марудною романтикою, і Жанка сама в цьому переконалася, а тому сиділа тихо, як мишка. Я взяв її руку і погладив кінчики пальців. Рука здригнулася, потім міцно стиснула моє зап’ястя і зникла. Пора було виходити.
Я розкрив парасолю і ми майже навпомацки рушили туди, де влітку знаходилася переправа. Підпливав білий катер, сива тіточка в окулярах перевіряла квитки у пасажирів з місткими сумками, сповненими трунків, цигарок і закусок, твереза орда відпливала на зміну орді п’яній, яка вже чекала на острові, вимахуючи гітарами, вудками і кулаками. Словом, було весело.
Дівчина, яка подарувала мені Родена, приїжджала в гості. Ми тоді з нею дуже неймовірно посварилися. Через якусь дурницю, звичайно, хоча дівчина мала підстави вважати інакше. Жанка її жаліла, обзиваючи мене дубовим ішаком та словами, яких моя знайома ніколи не використає в своїх книжках.
Ми підійшли до Десни і почали слухати шум невидимих хвиль. Мокре повітря пахло хризантемами, чорні краплі дощу стікали з краї парасолі за коміри, відчувалося, що чогось не вистачає, музики Дассена, чи що, він якраз помер.
Я подумав, звідки тут узятися хризантемам; певно, то був один з тих запахів, які дощ приносить із собою здалеку. Деколи пахне свіжими ранетами, часом – дохлими котами, а тепер от – квітами.
Жанка думала про щось невідоме, а тоді сказала, що їй уже страшно.
І ми пішли геть.
У Сергія світилося. Я запропонував Жанці зайти погрітися і випити кави. Жанка не любила Сергія, але любила каву, тим більше, що дома її не було.
Сергій читав книжку моєї знайомої. Він зготував нам каву, поставив Дассена, а сам знову вклався на канапі і втупився в текст.
Жанка никала кімнатою, а я гортав збірник віршів Ван Вея.
«Кожного дня воду п’ю
із струмка з золотими піщинками…»
Світло раптом згасло, платівка дико й повільно сказала «ууу», принишкла.
Сергій запалив дві свічки, поставив їх на телевізорі.
Безшумно, як кажан, Жанка підійшла до вікна і рвучко розчинила його навстіж.
Холодний вечірній дощ з запахом хризантем спокійно зашумів у напівтемній кімнаті, наші тіні загойдалися.
– Хто тобі дозволив відчиняти вікно? – запитав Сергій.
– Чому ви так просмерділися несвободою? – запитала Жанка.
Я подумав, що десь уже зустрічав цю фразу; або зустріну.
Перед будинком зупинився автомобіль.
– Старі приїхали, – сказав Сергій.
Ми знали, що період холодної війни у них ще не закінчився, тому почали збиратися.
– Дякую за каву, Сергійку, – прощебетала Жанка. – Було так гарно, приходьте, приходьте ще.
Ми вийшли в дощ. Батьки копалися в багажнику і не звернули на нас уваги. Ми сіли до тролейбуса, почали дивитися на свої відображення у склі, по якому струмували лінії води, що пахла хризантемами. Тролейбус їхав повільно, наче на цвинтар. Хтось привітався із Жанкою. На зупинках одна стулка дверей не відчинялася, тому доводилося протискатися боком.
Але це чомусь не смішило нас.
– Чому твоя знайома ще й досі не вийшла заміж? – спитала Жанка.
– Що означає «досі»? – здивувався я.
– Те саме.
Я знову подивився на своє відображення у склі. І тієї ж миті збагнув, що військо залишило мене, ось тут, у тролейбусі залишило мене навіки. «Досі» перетворилося на «досить».
Через рік Жанка вийшла заміж за Сергія. Тепер вони сваряться з його батьками удвох.
«Моя покійна мати – колишня правителька повіту Болінь, на прізвище Цуй – навчалася у чанського наставника Пуцзі більше тридцяти років, носила грубий одяг, вживала рослинну їжу, дотримувалась чернечої обітниці, безтурботно споглядала світ і з радістю жила в гірському лісі, намагалася жити в постійній тиші», – згадує Ван Вей.
Цікаво тільки, чи й тепер, через тридцять п’ять років, до переправи прибуває білий катер улітку.

Малював Іван Драган

Іванові Малковичу

Вересень був дуже тихий і туманний; майже кожного ранку падав дощ, а вночі мимо сліпучо-ясного місяця швидко летіли хмари. Все ще пахли матіоли і все ще клубочився дим над городами з гудинням, і в лісі було багато білих грибів, а на тому місці, де колись спалили церкву, стояли тепер сосни. Була рання осінь, цвіли айстри і хризантеми, жоржини та чорнобривці, дрібні крапельки сизого туману висіли на барвистих пелюстках і шкода було зрізати ці квіти, і тому їх майже ніхто й не чіпав; ця осінь не була подібною на інші, здавалося, що й ластівки перезимують тут.

Щоночі над тим місцем, де колись стояла церква, літали ангели. Ангелів було двоє, вони мали білосніжні хітони з вишитими рукавами, а більше нічого не мали і були босі, але не мерзли, – вони розігрівалися від швидкого лету, і деколи по черзі дмухали в золоту сурму; йдучи до школи, діти забігали на пагорб пошукати загублену пір’їну і часом знаходили, – пір’їни були дуже довгі і невимовно лагідні на дотик, одні з пурпуровою, інші з блакитно-золотою торочкою. Коли ангели стомлювалися, вони сідали на соснах і мовчали, спостерігаючи, як усе густішає на крилах туман, як швидко летять нічні хмари, прислухаючись до гулу автомобілів на трасі, до реву самотнього літака, що продирається крізь морок, везучи з Голландії сонних потомлених дівчат. Ангели мовчали, ночі довшали, пелюстки квітів нечутно осипалися на вогку осінню землю.

Ця пора все необхідне має в собі; і невідомо, чи це наслідок блукань, достиглі плоди боротьби, а чи Дар Божий – за те, що дотерпів, доповз, не помер у безпритульності й розчаруванні на рідній чужині. Озираєшся з гірким подивом, пригадуєш вулички міст, дерева і людей, які за тисячі кілометрів звідси бачили тебе серед інших осеней. «Живи спокійно і лікуй свій розум», – пригадуєш слова того, хто так само промандрував ціле життя. Надвечір приходиш до річки, стаєш навколішки і довго вмиваєшся холодною запашною водою, і річка забирає твою мало не споконвічну втому земного життя, забирає весь твій бруд і всю твою нікчемність; це майже молитва, а може, отакою молитва і повинна бути – надвечір, навколішках, на самоті? Повз тебе повільно пливуть корови і пастухи, ідуть жінки, біжать діти, – і всі туди, вслід за зникаючим сонцем; вони балакають на ходу і сміються, вони тихі і сумирні як призахідні квіти; і тьмяно-вишневий присмерк падає на лози, і стоїть туман над рікою, і літають два ангели над місцем, де більше немає церкви, по черзі дмухаючи в золоту сурму; той звук лине далеко-далеко над вечірніми селами, борами і містами, примушуючи підводити голови і дивитися в небо.

Ти навіть не помітиш, коли станеш чистим і спокійним, коли прийде Різдво.

Андрієві Саєнку

Вікна виходили на схід. Сонце ми зустрічали найпершими в усьому місті. Шкода тільки, ми рідко бували дома. Прокидаючись десь далеко, ми згадували про вікна, прорубані на схід. І тоді вже ні чай, ні так само терпка люб’язність наших господарів не могли перешкодити колючому бажанню повернутися назад. Інколи ми справді незабаром поверталися.
У домі нашому не було меблів. Лише потертий і пропалений у кількох місцях килим, ще моцартівських часів програвач та картини, які приносили до нас друзі-художники. Вони просто не мали де їх подіти. Під деякими з тих картин охоче підписалися б і Далі, і Шагал, але Далі на той час важко хворів у своїй Іспанії, а Шагал нещодавно помер; отож, їм було не до мистецтва. Картини підписували нікому не відомими прізвищами, а часто й прізвиськами, скажімо: «Бамбула».
Одного разу, коли ми вешталися по Вільнюсу, принесли телеграму, – здається, це називалося саме так, – де з глибоким смутком сповіщалося, що дім наш згорів – разом з килимом, програвачем, Палестриною і Джезуальдо, разом з картинами і вікнами, які виходили на схід.
Спочатку ми подумали, що це чийсь недолугий жарт, але Інга, яка принесла телеграму, плакала, і ми подумали, що це ніякі не жарти, і пішли на концерт Уусвялі, що відбувався того вечора в Картинній галереї.
Прокидаючись у далеких містах, ми насамперед згадували про вікна, прорубані на схід, і тільки чай та терпка люб’язність наших господарів перешкоджали колючому, наче тернова гілка в ліжку бажанню повернутися назад.
І все ж одного разу це сталося.
Схоже, що був тоді вересень, бо повсюди цвіли білі хризантеми і дім наш стояв цілий, мов стигле яблуко.
Ми навіть не перезирнулися. Бензин стояв у гаражі, де за недобрих старих часів жив старий добрий «Запорожець»; його продали за борги, за наші, звичайно, не за його.
Облити дім з чотирьох боків бензином і клацнути запальничкою не склало великих труднощів.
Тримаючись за руки, ми стояли перед палаючими стінами, дивлячись, як повільно опливає скло, як тріщини креслять швидкі і густі, наче віск, присмерки, і навіть білі хризантеми вже не в змозі приглушити вибухи шиферу, пахощі спаленого Сходу, безшумність реальності.

Коли ми з дружиною часом заходимо до редакції «Критики», я завжди зупиняюся на другому поверсі, де стоїть вазон – ні, на жаль, не з араукарією, з фікусом радше – і пригадую фрагмент зі «Степового вовка» мого улюбленого Гессе. Звичайно, цей роман я перечитував менше, ніж «Гру в бісер», разів зо п’ять, мабуть, бачу тепер купу недоліків у ньому, втім, як і купу чеснот, яких не зауважував раніше, скажімо, у 14 років, коли прочитав цей роман уперше. Він був опублікований у 1977 році, рівно 40 років тому, у передмові було сказано, що твором захоплювалися американські гіпі – і це була найкраща з можливих на той час реклам. Через 40 років роман сам став для мене такою собі араукарією, біля якої можна присісти і полегшено перевести дух…

“- Гляньте на ту площадку з араукарією, що так чудесно пахне, – сказав Галлер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз цей куточок, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей аромат натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з ароматом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, екстракт міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов’язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов’язкам.
Оскільки я мовчав, він повів далі:
– Тільки, прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й жалюгідний, невиправний степовий вовк, а все ж таки я син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести в своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує”.

                                        Герман Гессе