Весь “Вечірній мед” просякнутий інтертекстуальною грою з численними літературними творами. Найпомітніші і найупізнаваніші з-поміж них – “Квартал Тортілья-Флет” (Tortilla Flat) Джона Стейнбека та “Вот” (Watt) С. Бекета. Але так направду зовсім небагато читачів упізнають іще й “Поминки за Фінеганом” (Finnegans Wake) Дж. Джойса.
Отже, невеличка підказка і роз’яснення до малопомітних джойсівських імплікацій. У другій книзі “Упродовж снігопаду”, побудованій на віршах Ігоря Римарука, Андруся з Костиком їдуть до мексиканського ресторану на прощальну вечірку:
“…і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о’кей? — si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнóті сеаутóн!»[i] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі…”
[i] Γνωθι σεαυτóν (гр.) — пізнай самого себе.
Шем і Шон – це персонажі з “Поминок за Фінеганом”, два брати, письменник і листоноша, які ворогують між собою. Звідки вони тут узялися зненацька? Внаслідок асоціації зі словом “поминки”: “і все це надзвичайно нагадувало поминки”; перше, що викликає слово “поминки” у свідомості ерудита Костика – це якраз конкретний роман Джойса. Тепер уже зрозумілішою стає поява Анни Лівії Плюрабель – вона, як і в романі Джойса, дружина власника пабу, мати Шема і Шона. Слово “поминки” переносить Костика безпосередньо в роман Джойса, тож усе, що відбувається, він тепер трактує за допомогою знакової системи цього роману. Те, що нагадувало поминки, тепер ними і стає. Тому прибиральник у підземці – це сам Шон. Чому він черепаха Шон? Тому що в “Поминках за Фінеганом” Черепаха-Посміховисько (або там Лже-Черепаха, Mock Turtle) з “Аліси в Країні чудес” Керола відповідає якраз Шонові. (Детальний путівник по Finnegans Wake можна погортати ось тут).
Але це ще не все. Розлючений прибиральник у поєднанні з ім’ям “Шон” викликає в пам’яті одного з найзапекліших ворогів Джойса, ірландського драматурга Шона О’Кейсі (Seán O’Casey), який поміняв багато професій, серед них була і професія прибиральника. Як ми знаємо, сам Джойс у “Поминках за Фінеганом” ототожнений з Шемом, а Шон – його ворог.
– Ти підла черепаха Шон, я тебе впізнав, – каже Костик прибиральникові, – о’кей?
Прибиральниками в європейських країнах працюють переважно емігранти, турки, греки, поляки тощо. Цей виявився італійцем. Він не розуміє питання Костика, а продовжує своєї: “ви повинні забратися геть, так, так! (італійською мовою “так” звучить як sì).
Таким чином, маємо повне ім’я Seán O’Casey, транскрибоване українсько-італійською: Шон О’Кейсі.
Шон, о’кей, sì 🙂
Зрозумівши це, Костик не розминається з нагодою ще раз сяйнути своєю ерудицією. Перша книга автобіографічного роману Шона О’Кейсі називалася “Я стукаю в двері” (I Knock at the Door).
– А, то це ти написав “Я стукаю в двері”, – здогадується Костик.
Позаяк “Вечірній мед” переповнений алюзіями і ремінісценціями з “The Doors”, нічого дивного, що кожні ДВЕРІ пов’язуються з назвою саме цієї групи. Ось чому I Knock at the Door записано трохи по-іншому: І knock at «The Doors».
Це можна витрактувати ще й так: “Ти, Шоне, стукаєш у двері, а я стукаю у “The Doors””.
Отже, маєте ключ до невеличкої партії гри в бісер, насолоджуйтесь 🙂 Колись під настрій поділюся ще яким-небудь секретом. З-поміж усіх інтерв’юерів, літературних критиків і літературознавців, з якими мені доводилось говорити про “Вечірній мед”, один тільки Олег Коцарєв запідозрив, що в цьому романі якось присутній Джойс:
“Перший, найбільший і найкращий текст книги – «роман» із назвою «Вечірній мед» – є історією з життя творчої «богеми». Історією про поета Костя (неважко здогадатися, про кого йдеться, але, можливо, колись прочитання цього твору стимулюватиме цікавих читачів до біографічних екскусрів), його кохану і друзів. Усі вони музиканти, художники, поети, філософи, всі шукають, веселяться і сумують, видозмінюючи, калейдоскопіюючи довколишню реальність (чи «реальність») самою своєю присутністю. Так утворюється майже типовий модерністичний міф із потужним алюзійним підмурівком аж до Джойса включно (не беруся, щоправда, стверджувати, чи мав Москалець на увазі останнього)”.
(Мені тільки одне незрозуміло: чому слова роман і богема у цій рецензії залапковані?)
Ну, але й цей відгук був як бальзам на рани; бо решта наших критиків і літературознавців узагалі думають, що Джойс – це той, хто про ліси щось писав… у лісі… повість у нього, здається, була… так і називалася: “У ліс”. ^_^
Костянтин Москалець 