Моя бабуся Стася була неписьменною. Щойно в шістдесят років вона навчилася ставити підпис на документах (і страшенно тим пишалася). Замість письма у неї була розмова. Бабуся говорила з усіма — з сусідками Віліною і Касею, з песиком Топою і котом Мацьком, з віковічними соснами, поміж яких загубилося її крихітне село Соболівка, з зорями над соснами і з Богом над зорями.

 
Вона зневажала телебачення, називаючи постаті на екрані «маняками», тобто привидами.

Вона терпіти не могла механічну музику з радіо, тобто записану музику. Замість слухати мертвотні голоси і їхні рулади, вона співала сама. Моя бабуся ніколи не користувалася месенджерами і штучним інтелектом, не читала кілометрові френдстрічки, вона бридилася матюками, з яких (назагал) складається сучасна українська література і була щасливою, надзвичайно цілісною людиною — насамперед тому, що не вміла писати і читати.

Сьогодні мені не вистачає цього благословенного вміння не вміти.

Та й не мені одному.