Одна з кращих книжок цього скаженого року – “Дозвілля” Йозефа Піпера. Поділюся з вами кількома виписками.

Спробуйте уявити, що раптом серед безлічі голосів на заводах і на ринковій площі (де можна взяти те, те чи інше?) – що раптом серед цих знайомих голосів і запитань пролунає ще один голос, який запитає:

“Навіщо взагалі існувати?”

“Чому існує буття, а не навпаки, ніщо?”

Філософський пошук і світ праці неспівмірні. Той, хто без попередження поставив би ці питання в компанії людей, чий розум зациклений на потребах і матеріальному успіху, швидше за все був би визнаний божевільним. Однак саме в таких екстремальних випадках, як цей, виявляється вся глибина контрасту; і тоді стає зрозуміло, що питання виходить за межі повсякденного світу та веде за його межі.

Справжнє філософське питання завжди пробиває купол, який накриває буденний буржуазний світ, хоча це не єдиний спосіб зробити крок за його межі. Поезія не менше, ніж філософія, неспівмірна з ним.

Але ще гірше, ніж замовчування або просте зникнення цих досвідів трансцендентності є їхнє перетворення, їхня деградація в удавані та фальшиві форми; і псевдореалізації цих фундаментальних актів, безсумнівно, існують, створюючи видимість прориву купола повсякденного життя.

Молитва може бути спотворена таким чином, перетворившись на своєрідну техніку, за допомогою якої життя під куполом стає можливим. Більше того, любов теж може набути знеціненої форми, в якій всі сили відданості підпорядковуються цілям обмеженого его. Це знецінення походить від боязкого самозахисту перед шоком більшого, глибшого світу, в який може увійти тільки той, хто по-справжньому любить.

І найгірше в усьому цьому те, що ці фальшиві форми поєднуються — не для того, щоб вийти за межі повсякденного світу, а навпаки — щоб ще міцніше закрутити купол, закрити всі вікна — і тоді людина дійсно опиняється ув’язненою у світі праці.


…Наші справи зі світом праці тепер ще гірші, ніж були в повоєнній Німеччині, коли Піпер писав свою книжку. Як пояснює в нещодавній розсилці патріарх критики інтернетної доби Ніколас Карр, тепер ми всі перетворилися на фабрики даних з безперервним циклом виробництва:

“Дані не лежать пасивно в мені, як пласт руди чи басейн нафти, чекаючи на видобуток. Натомість я активно виробляю дані. Коли я їду або йду з одного місця в інше, я виробляю дані про місцезнаходження. Коли я щось купую, я виробляю дані про покупку. Коли я обмінююся повідомленнями з кимось, я виробляю дані про приналежність. Коли я читаю, дивлюся або купую щось онлайн, я виробляю дані про вподобання. Коли я завантажую фотографію, то виробляю не лише дані про поведінку, але й дані, які самі по собі є продуктом. Іншими словами, я набагато більше схожий на фабрику даних, ніж на шахту даних. Я виробляю дані своєю працею — працею свого розуму, працею свого тіла”.

Суть гуманістичної критики технологій, пише Карр, полягає не в тому, щоб нав’язати всім нам певний спосіб буття, а в тому, щоб дати перспективу, розуміння та знання, необхідні для власного обґрунтованого вибору інструментів і технологій, які ми використовуємо, а також способів їхнього проектування та застосування.

Бачення, перспектива, даль неможливі без трансцендування, без виходу за межі купола повсякденності. Праця допомагає нам  жити, але дозвілля дає змогу отямитися і побачити, що сенс життя аж ніяк не полягає в активному виробництві.

У наш час дедалі більше ототожнюються “спільне благо” і “спільна потреба”; світ праці стає єдиним нашим світом; він загрожує поглинути нас повністю, а вимоги світу праці стають все більшими і більшими, поки, врешті-решт, не висувають тотальних вимог до всієї людської сутності, як чинить це, скажімо, ідеологія Кремнієвої долини з її фундаментальною тейлористською вірою в те, що на особистому та колективному рівні людство може і повинно бути оптимізоване за допомогою кращого програмування. А проте, зауважує Піпер, праця як процес задоволення “спільної потреби” аж ніяк не є синонімом поняття “спільного блага”.  Поняття “спільного блага” набагато ширше. Наприклад, “спільне благо” вимагає (як каже Аквінат), щоб були неоптимізовані люди, які присвячують себе “марному” життю споглядання, а також, щоб деякі люди філософствували – тоді як не можна сказати, що споглядання чи філософія допомагають задовольнити “спільну потребу”.

Тож знайдіть час для себе, а не для виробництва. Зважтеся на дозвілля. Читайте Піпера і Карра, або взагалі не читайте і не пишіть, просто милуйтеся багряним маревом золотої осені, не намагаючись зафіксувати невловимий чар минущості, смертності, єдиного разу і перетворити їх на відтворювані до нудоти поганої нескінченності пікселі та мегабайти. Любіть по-справжньому те, чому більше не бути.

Тепер про мої найголовніші книжки року, вкрай стисло.

Я й досі під враженням від “щільнийчорний“ Дмитра Шандри, до якої мав честь написати передмову (ознайомитися з нею можна тут).
Проза Шандри – це не фікшн, і не нон-фікшн. Це саме життя слів на війні, часом дисципліновано вишикуваних, часом пошаткованих осколками. Це вогонь мови, він пече, подеколи витискає сльози. Кров мови, яка крапля за краплею падає на сніг. Нічого кращого про теперішню війну наразі не читав, багатьом авторам бракує смаку, ерудиції, таланту, досвіду бойових дій, а головне – чесності, якими щедро наділений Шандра. Мрію про те, щоб дочекатися наступної книги Дмитра.

Так само щільний – Б’юнг-Чхоль Хан. Розсипи філософського конфетті, стислі ефектні формулювання, читаю вже третю книгу поспіль (“У рою”, “In the Swarm: Digital Prospects”). Як пише анотація до однієї з книжок Хана, сьогодні ми живемо не на землі і не в небі, а в Google Earth і хмарі, інформація домінує в нашому житті і ми буквально сп’яніли від комунікації. Критика інформаційного суспільства, яку виклав Б’юнг-Чхоль Хан, проливає світло на наслідки нашого інформаційно-комунікаційного божевілля. Світ як інфосфера накладається на світ як сферу речей. Перехід від речей до не-речей кардинально змінює наше сприйняття і ставлення до світу. Сьогодні ми більше не отримувачі та споживачі інформації, ми генеруємо та транслюємо її. Ми більше не задовольняємося пасивним споживанням інформації, ми хочемо самі виробляти і передавати її – активно. Ми є споживачами і виробниками в одній особі. Ця подвійна роль збільшує кількість інформації у величезних масштабах.  І так далі.

Ще одна споріднена тема – “Тривожне покоління” Джонатана Гайдта (“The Anxious Generation”). Про те, що інтернет з усіма цими фейсбуками та інстаграмами зробив і продовжує робити з нашими дітьми. Після більш ніж десятиліття стабільності або поліпшення, психічне здоров’я підлітків різко погіршилося на початку 2010-х років. Рівень депресії, тривоги, самоушкоджень і самогубств різко зріс, за багатьма показниками більш ніж удвічі. Чому? Від відповідей Гайдта волосся сторч. (Я також підписаний на Substack Гайдта, в якому він не раз дає змогу висловитися про загрози цифрових нетрів іншим авторам, скажімо, Карі Алаймо, яка міркує про токсичний вплив соціальних мереж на дівчат та жінок – і пропонує засоби подолання цього впливу). Тікайте з інтернету, поки не пізно, а якщо вже не можете, то принаймні рятуйте своїх дітей (насамперед заборона на смартфон до 14-15 років). Я не знав, як реагувати, плакати чи реготати, коли побачив, що такий собі Білл Гейтс також називає “Тривожне покоління” серед найкращих книжок року.

Тепер Штучний Інтелект пише дописи до блогів у сотні разів швидше, ніж ви спроможні прочитати бодай один з них. Коротше, читати вам/нам – не перечитати, носити – не переносити. Проте не здавайтеся – і не піддавайтеся. Читайте хоч живих, хоч мертвих – але людей.

Дякую за підтримку всім, хто надавав її мені цього року!