Я не розумію і ніколи не зрозумію, чому російські нелюди вбивають мирних мешканців України, незалежно від їхньої національності й віросповідання, а також мови, якою ті говорять, повністю беззахисних перед страхітливо потужною зброєю.

Одна річ (теж мало прийнятна) застосовувати її на полі бою, де розташовано скупчення живої сили противника, здатного все-таки дати відсіч, і зовсім інша – свідомо цілитися і вражати хрущовки, де сплять вагітні жінки та крихітні діти. Треба мати особливо збочену, потворну логіку невиліковних маніяків, як-от логіка психопата Путіна та його макабричного генералітету, щоб уважати такі удари по мирному населенню за прийнятний спосіб ведення бойових дій. Треба повністю втратити людську подобу, щоб віддавати й виконувати подібні накази.

Я вже якось писав в одній із колонок про київських школярів, за якими я спостерігав із вікна маршрутки під час однієї з повітряних тривог, яка застала нас на Дарниці. Вони й досі біжать у мене перед очима, ці хлопчики й дівчатка, зіщулившись, втягнувши голови в плечі, самовіддано тягнучи за руку переляканих менших. Місто здригається від вибуху, у сусідньому кварталі вже здіймається стовп понурого чорного диму, віщуючи появу нових загиблих і скалічених, а ця малеча біжить, летить, котиться, наче жменя розсипаних монет по асфальту – назустріч рятівному укриттю, назустріч життю.

Тож, озираючись, розумієш, що ми доволі швидко навчилися-таки реагувати на сигнали повітряної тривоги з усією відповідальністю. Сьогодні їх уже тисяча, ніхто не знає, скільки тисяч тривог іще попереду. І коли пролунає довгожданий відбій, він іще не означатиме закінчення війни. Це буде тільки короткочасний перепочинок, коли знову запрацюють магазини, а ми, полегшено зітхнувши, зможемо нарешті покинути “Арсенальну”, останню чи першу підземну станцію, де сиділи декілька годин, напружено переглядаючи новини у телеграм-каналах: чи вже кудись прилетіло, а чи цього разу обійшлося, на щастя, без жертв.

Читати повністю

Падає чорна весна на занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять на вулиці нашого Міста і виють, – тут, де ми були юними і більше ніколи не будемо, де спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, де перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, – тут виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли на світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, – нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і люба земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і рана поразки, війна.

Весна – це війна; це бунт священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; весна – це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися; але не всі; ми торкаєм дзеркала́ і дивимся в них на дими, що стоять над вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров’ю; здається, Андрусю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас до джерел.

Отче.

Не так давно один з англомовних приятелів у соціальній мережі поширив розповідь про “хлопця у моїй голові”

Усе, чого хоче цей хлопець, – днями валятися в ліжку, курити траву й один за одним переглядати старі фільми. Життя є серією стратагем, спрямованих на те, щоб уникнути впливу цього хлопця або перехитрувати його.

О, я чудово знаю цього хлопця! Він давно живе в моїй голові, постійно намагаючись вихопити кермо і керувати моїм життям без мене. Вперше він випірнув на поверхню свідомості тоді, коли я, ще зовсім молодий і недосвідчений, вирішив докорінно змінити триб життя, яке доти складалося цілком випадково. Надмір алкоголю, всі ці дівчата, блукання світом без мети, пачка дешевих сигарет на сніданок, пісня під гітару на вечерю тощо.

Отже, я вирішив зробити рішучий поворот до здорового глузду, що його вбачав у наповненому творчою працею житті, вільному від залежностей і спокус. Покинувши тодішні місця проживання, рішуче порвавши випадкові стосунки та прив’язаності, я оселився у крихітному селі й заходився будувати себе по-новому. Або ж народжувати себе вдруге, вже правильно.

– Привіт, – сказав цей хлопець огидним і тоскним, як у комара, голосом, коли я вирішив відрихтувати вкрай поруйнований режим дня. – Ти що, звар’ював? Прокидатися о шостій ранку? Ти ще гімн почни співати стоячи. Ти ж не в армії й не в тюрмі.

– Ну та певне, – скривився цей хлопець, коли я вирішив відновити форму і розпочати тривалі пробіжки та довжелезні запливи в ріці. – Мало тебе в армії ганяли? Тобі що, на Олімпіаді виступати? Сідай, краще покуримо.

– Бог? Який бог?! Немає ніякого бога, це вже давно доведено наукою. Купімо пляшку самогону! – обурився цей хлопець, коли я зрозумів, що сам не справлюся з викликами, які постали переді мною. І з нічними страхами. І з безмежною депресією, яка вчора була по коліна, а сьогодні вже по груди.

У моєму тодішньому щоденнику, фрагменти якого згодом були опубліковані як “Келія Чайної Троянди”, збереглися згадки про цього осоружного супутника, якого я тоді називав “не-я”: “…бо ти – це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені“.

Ключове слово, яке вело до порятунку від цього хлопця, було “важко”. Реальність вільного від впливу залежностей, комплексів, хіті, ліні чоловіка була потойбіч докладеного зусилля, причому не одного, а низки зусиль, спрямованих на вироблення твердого характеру. Це справді нагадувало армію, але вже не радянську, де мною керували сторонні, офіцери й сержанти, а армію з однієї людини або, згадуючи чудове формулювання Томаса Едварда Лоуренса, “армію, сконцентровану на собі” (“We were a self-centred army…”).

Цієї армії ніхто не бачив. Ніхто не бачив мети, яка поглинала всі мої сили: стати собою, подолавши вплив цього хлопця.

Він не хотів прокидатися о шостій. Добре, значить, будемо прокидатися о п’ятій.

Він щосили уникав фізичних навантажень. Гаразд, я сам перерубаю цей причеп дубових дров.

Читати повністю