Срібне поле


* * *

сутінковими птахами

поросла твоя мила і втрачена назва

музика ледве засніжена

за теплими мурами сліз

 

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

теплим небом налите по вінця

темним небом наповнене вщерть

 

дощ повився мов дикий сідий виноград

моя смертонько мила я плачу

коли трохи ущухне твердий листопад

коли попіл ущухне кого ми побачим

і кому ми пробачимо щó

світанковими назвами? –

 

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

(срібне-срібне поле)

1979

Ненависні дні


Наблизилися впритул і стали два ненависні дні.
2 листопада, день, коли московські війська дотла спалили Батурин.
Після того України більше не було. Були тільки перевертні і холуї, маса німотного населення, викажчики, зрадники, стукачі… Були упокорені.
3 листопада, день коли комуністи розстріляли Миколу Зерова і багатьох інших інтелектуалів.
Похмурі, прокляті дні, переповнені пітьмою і свинцем, кров’ю і кривавим вогнем…

Жовтень


У жовтні ти відчуваєш наближення.

Бог віддаляється. Осінь уже вся тут.

В очікуванні Різдва


Ігореві Римаруку

Різдвяна ніч, убогий ангел, ситі і байдужі пастухи, які розважаються переглядом еротичного фільму; до неможливості потворно перекладена Біблія, моторошні друкарські помилки, дика мова літургії. І все-таки він продовжує прилітати сюди; сюди також. І все-таки. Розмолені хлопчаки з розпашілими щічками і моцартівськими веселощами в очах; чемні, принишклі дівчатка у святкових строях; статечні господарі, перевтомлені господині, догасаючий народ. Чистий ангел співає у морозяному небі, дмухає у золоту сурму, ронить білі пера на засніжену землю і сльози його замерзають на льоту, — обдерті шати, ветхі Євангелії, вм’ятини на золотому інструменті. Вони більше не повірять, хлопчику; оці, отакі — не повірять, скільки б ти не старався, скільки б не перекидався через голову у височенній пітьмі безбожного неба. Після всього, що сталося, а найгірше — не сталося — тут, твоя вість не стосується їх. Треба було тут допомагати. Треба було тут втручатися. Треба було тут царювати — бідне, безпритульне дитя, якому так палко вірили діти і ті, хто не від світу цього, — упродовж двохтисячолітнього снігопаду. Бог не народжується протягом однієї ночі; Бог народжується протягом не одного життя.

Не відкидай мене, коли постаріюсь


Похилий вік – дивина не тільки для Юнґера. Інколи здається, що навіть цей день неможливо дожити до кінця, який уже там біблійний вік. Але одного знаменного дня з плетива мікротріщин, що ледь помітно, та наполегливо роками засновували знайоме обличчя в дзеркалі, виринає невідомий лик: не той, ким ти був, а той, ким ти став. Це вже з ним доведеться звікувати решту життя. Від нього нікуди подітися. Віднині старість повсюдно й повсякчасно буде пов’язана з твоїм усталеним «я», стане твоєю невід’ємною складовою та зримим підсумком. У певному сенсі відтепер ти і є старістю, втіленою з поняття у феномен. Не абстрактною темою для роздумів або чужою, зазвичай байдужою й нудною проблемою з пересуванням і забуванням, а своєю й рідною кондицією – своєрідною, якщо можна так сказати. Скасувати віддзеркалення, вистрибнути з себе, відмолодитися неможливо за визначенням. «Невже це ти?» – з острахом і легкою гидливістю питає себе заплутана в тенетах зморщок душа, коли її застає громоподібне мовчання фатальної миті розминання з дотеперішніми уявленнями про власну ідентичність.

Текст повністю