Я не розумію людей, які слухають музику фоном, готуючи страву на кухні або читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Вони слухають – і не чують. Авжеж, на пробіжках, у маршрутках я теж слухаю транс, божевільно швидкі ритми якого додають завзятості й витривалості, однак Баха так не слухають. Для Баха потрібні зосереджені чування і вчування, благоговіння й шанобливе схиляння, в цілковитій тиші, притаманній неспростовній присутності священного.

Звісно, що, окрім Баха й трансу, я люблю й іншу музику. Самозабутні сесії з симфоніями Гайдна не раз витісняють драматичні й романтичні бурі Бетговена, а на зміну їм приходить щемкий плач Дідони з опери Перселла або вмиротворений неземним спокоєм клавесин Фрескобальді, під смарагдові звуки якого так люблять танцювати ангели, або ж скрипковий сон сонат Кореллі, або велич “Месії” Генделя. Проте, коли з’явився інтернет, а вслід за ним Spotify, стало зрозуміло, що весь цей океан музики неможливо випити одним ковтком, принаймні протягом одного людського життя, хоч як старайся. І тоді знову довелось повертатися до вимушеного мінімалізму. Я зупинився на Майстрові.

Звідтоді майже щосуботи протягом семи років і п’яти місяців я влаштовував собі музичний шабат. Це була відмова від прослуховування будь-яких інших записів на користь 171 диска повного зібрання Баха. Добірне ґроно виконавців, понад дві сотні кантат (їхнім виконанням диригував Гельмут Ріллінг, жартома прозваний Папою Баха), Страсті за Матеєм тощо. Я летів крізь галактику Баха, радісно впізнаючи окремі зірки і сузір’я, з якими зустрічався раніше, я вдячно, часом зі сльозами на очах, слухав ці голоси й інструменти вдома і на морі, у горах і в поїздах, не раз під акомпанемент та і завивання сирен повітряної тривоги. Це дивне відкриття: так само як сутність світла сповна присутня у найдальшій зірці й у світлячку на долоні, геній Баха присутній у кожній написаній ним ноті. Коли залишалося зовсім небагато, власне, у передостанньому томі, я завис на невеличкій сонаті для віоли де гамба та клавесина. Я не міг розлучитися з тим Анданте, цілий тиждень слухаючи його на повторі, і саме воно здавалося квінтесенцією Бахової музики.

Чи тільки Бахової? “Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди ґрунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях“, – писав старий Гессе у “Грі в бісер”.

Читати повністю

Цього разу біда підкралася непомітно. Не було оглушливих вибухів дронів, не було ненависного свисту ракет, мовчали сирени повітряної тривоги. Тільки одне за одним почали з’являтися моторошні відео очевидців. Золотий серпневий пісочок, усміхнене сонце, ласкаві відсвіти хвиль – усе, як завжди, все любе серцю, впізнаване з першого погляду. І – риби. Мальки висовували голови з води, спазматично хапаючи ротами повітря. Їм теж судилося загинути, як і тоннам великої риби, що вже підіймалася з глибин догори черевом. Може, ця малеча кричала від нестерпного жаху. Може, вони кликали мене на допомогу!

Рікою пливла велетенська смертоносна пляма, знищуючи все живе на своєму шляху. Дарма, що я роками рибалив на Сейму, я ніколи навіть уявити собі не міг, що тут водиться така велетенська, красива риба і що її так багато. По всій окрузі стояв немилосердний хімічний сморід. Купатися і напувати худобу з ріки заборонили (кажуть, на багато років наперед). Місцеві мешканці ходили в медичних масках, бо через сморід не було чим дихати. Краса серпневого Сейму була красою прибраного покійника в ошатній труні.

 

Я ще ніколи не бачив своїх земляків – зазвичай усміхнених, привітних і балакучих – такими засмученими, приголомшеними й мовчазними. Як же нам жити тепер без Сейму?! Жодної пташки не літає довкола отруєної води. Жодної риби не пропливає під мостом. Нічого живого. Все померло.

Хтозна, чи вдасться порятувати Сейм. У кожному разі, на це потрібні будуть роки, яких особисто в мене залишається вже не так багато. Відновити екологічну систему, відновити довіру природи, відновити мир. У людей немає такої покари, яка була б співрозмірною немислимому злочину – вбивству ріки. Але навіть якби вона була, повернути той рай, який жив і цвів на берегах Сейму, вже не вдасться.

Читати повністю