Будь зі мною до ранку, тонкий сон,
лезо, що вени тне.
Віддзеркалена кров, одна на двох,
лице, на двох одне.

Будь зі мною до ранку, ласкаве дитя,
пошепки розказуй казки,
серед ночі, коли тане талії лід
і тугими стають соски.

І коли вибухає вологий вогонь,
спазматична чайко губ,
і коли накриває ніжний бог,
все одно ти зі мною будь.

Ранок дивиться, як ти бездонно спиш,
зацілована дотла, –
ієрогліф тіла, живий вірш
на аркуші простирадл.

Час допивати безпорадний чай,
час вилітати передсмертним совам.
Нам не побачити смарагдових очей
ламкої дівчинки із дощового Львова,

де ти заплетена у сецесійні сни,
де тінь твоя тонка і ентропійна,
і де покірно велетні слони
стають перед тобою на коліна,

бо так велить оголена рука,
бо це весняних змій диктує врода,
запаморочливо безмежна, як фрактал
премудрого єврея Мандельброта.

…Я прокидаюся. Я мушу бути там.
Я хочу задихатися тобою.
Беззвучно розсипаються міста,
зі снів будовані останньою любов’ю.