Це ж наскільки треба бути недалеким, щоб робити селфі у примусово вдягненому на тебе наморднику, ще й вивішувати його в соціальних мережах! Все одно, що в’язні Освєнцима хизувалися би на камеру своїми номерними знаками… Як зауважив нещодавно один польський публіцист, за кілька місяців закохані в свої маски громадяни не тільки забудуть, навіщо на них одягнули ці намордники, але навіть про те, що колись узагалі жили й пересувалися без масок. О, прекрасна, дивна, нова нормальність! О, неперевершені ясновидці зловісного майбутнього Гакслі й Орвел, ви ж як у воду дивилися!

Особисто в мене безликий натовп жодного естетичного захвату і полегшеного катарсису не викликає. Навпаки, це одне з найбільш моторошних видовищ у моєму житті – безліч людей у намордниках на станції метро «Майдан Незалежності» в годину пік, що тісно притиснувшись одне до одного (і хто там розповідав міти про суворе дотримання соціальної дистанції?) бредуть, наче худоба на забій, до ескалатора. Але худоба, передчуваючи смерть, принаймні тоскно мукає, а ці йдуть мовчки, і від їхнього мовчання стає ще страшніше. Тут нема вільних людських облич! Тут тільки табун невідомих науці, неприємних на вигляд безротих істот, що приречено сунуть назустріч своїй невідомій долі, гнані батогом незримого пастуха, здригаючись від лютих наказових окриків віртуального есесівця: «Негайно одягніть маску! Хвороба ще не відступила!»

Хвороба й не збирається відступати. Хвороба називає себе новою нормальністю, розпорошуючи людські суспільства, рвучи споконвічні міжлюдські зв’язки, блискавично й безперешкодно поширюючись континентами. Подиву гідна одностайність урядів у застосуванні драконівських обмежень, які, нікого не рятуючи і нічого не захищаючи, знищують робочі місця, підприємства і національну економіку загалом. Майже цілковита відсутність відрухів масового опору, денне і нощне промивання мізків мас-медіями головного нурту, після якого і старе, і мале стають заповзятими Свідками Коронавірусу, готовими власноручно – як от деякі мої «френди» на Фейсбуці – лінчувати кожного, хто наважиться зайти до маршрутки без намордника, одягнений виключно у своє власне обличчя.

З дитячих літ і дотепер я дуже люблю читати книжки, зокрема, Біблію, а в Біблії – книгу Еклезіяста. Саме з нею варто було би познайомитися дедалі численнішим прихильникам «нової нормальності», які загалом не вірять ні в бога, ні в чорта, а тільки в сказане по телевізору і написане на Фейсбуці. Мудрий єврейський Проповідник пояснив би їм, що те, що було, є те саме, що буде, а те, що зробилось, є тим самим, що зробиться: «Нема нічого нового під сонцем. Як є щось, про що кажуть: «Глянь, ось нове!» – то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (Екл. 1, 9-10).

І тому згадка про віртуального есесівця в одному з попередніх абзаців аж ніяк не випадкова. Саме нацисти приходили на наші землі, щоби побудувати нову нормальність або Neue Ordnung, як вони її називали, охоплені божевільною ідеєю стерильно чистої раси. І ще одні прихильники чистоти приходили, бігали тут із червоними ганчірками і пов’язками на рукаві, без кінця влаштовуючи чистки, то етнічні, то класові, мільйони людей погноїли, співаючи «мы наш, мы новый мир построим». Цебто нову нормальність. І те, що тепер називається Майданом Незалежності, назвали на свою честь площею Жовтневої революції. Між іншим, у прихильників селфі в намордниках теж є шанс іще раз наново перейменувати це місце – ось хоча б і на Майдан Нової Нормальності, чому ні.

При владі не лишилося й сліду, на щастя, ні від нацистів, ані від комуністів (якщо не рахувати Китаю, звідки і випурхнув злополучний коронавірус), вивітрюється пам’ять про їхні злочини, тільки ті, хто постраждав від ініціаторів сатанинського безчестя Божого образу і подоби в людині, плюнуть, проходячи повз прокляті могили душогубів і нелюдів. Рано чи пізно зникнуть і невгамовні свідки Нової Нормальності. А от старий Еклезіяст і його мудрі, вічні слова – не зникнуть, залишаючи нас упевненими, що вся ця марнота марнот таки минеться і забудеться, як забулися шизофренічні плани нацистів, комуністів та всіх інших «-істів», які прагнули перетворити людей на табун худоби, називаючи це новим порядком, новою нормальністю та новим чудовим світом.

Можна сказати, що мені пофортунило з першою прозовою книгою. Саме тому, що вона ніколи не побачила світ. Але тепер, дивлячись на усе нові й нові назви творів, які з’являються друком у провідних українських видавництвах, слухаючи в соціальних мережах захоплений вереск видавців і редакторів з приводу чергової книжкової новинки, я не раз перепитую себе – чи справді аж так пофортунило цим оспівуваним музами маркетингу і невтоленним бажанням заробити авторам? Чи будуть вони такими ж щасливими років через двадцять, перечитуючи свої опуси, як був щасливий я, палячи невидану базгранину? О, ця загадкова хіть писати, цей неназваний у жодному катехизмі, а проте реальніший за земне тяжіння  смертний (чи безсмертний?) гріх самозакоханого споглядання власного імені і фото на обкладинці книги, яку можна поставити поруч із томами Джойса, Кафки, Ернста Юнґера або навіть Германа Броха!

Читати повністю

В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну “Панну Інну” на слова Павла Тичини, “Не від того я помру…” на слова Ярослава Довгана, народну “Дубе, дубе зелений…”. Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати “Слово про Альказар” на могилі поета?

Читати повністю